Чому відбувається так, що одні люди приходять до церкви і залишаються з нею, а інші за ціле життя так і не переступлять церковного порогу? Чому навіть після років богословської освіти молодий священник може зневіритись і покинути своє заняття, а, з іншої сторони, затятий атеїст на схилі літ зізнається, що потай вірить у щось вище, що не може описати та що, так чи інакше, схоже на Бога? І все це відбувається в одному і тому ж світі, в один і той же час на тій же планеті. Хіба ми всі разом не бачимо те ж сам? Чому ми в цих однакових умовах робимо такі різні висновки про трансцендентні речі? Що нам заважає, врешті, прийти до якогось однакового спільного розуміння походження сущого і питання релігії? Я спробую відповісти на усі ці запитання в наступному тексті.

Людське життя — це історія. Але не та історія, яку ми вивчали у школі чи інших закладах. Це та історія, яку можна прочитати в книгах чи переглянути в якомусь фільмі. І це така історія, якої насправді нема. Ми просто так мислимо життя. Не тільки власне — ми так мислимо історію кожного про кого хоч щось знаємо. Крок за кроком ми складаємо в суцільний ряд життєві події, збираючи їх в якусь уявну пряму лінію, що не має раціонального направлення, але має кінець. І у своїй поставі ця історія — це немовби накопичення різних інших маленьких історій та подій. У своїй суті зібрані разом вони намагаються показати кожного з нас певним конкретним унікальним образом, образом нашого життя.

Досвід, інформація, рефлексія

Кожна така маленька подія в цьому ланцюгу історій приносить не тільки спогад та черговий відрізок життєвого шляху. Передусім, вона приносить досвід. Все, що ми переживаємо, в чому беремо участь, залишає після себе щось таке, на що ми можемо покластись в майбутньому, до чого можемо повернутись у світлі нових історій. Досвід, разом зі знаннями, визначають ту ключову чесноту, яку античні греки часів Сократа називали мудрістю. Знання самі по собі нікого не зроблять мудрим. Все, що вони дають, це просто інформація. Людину, сповнену знаннями, можна назвати розумною, але це ще не означає, що вона мудра. Мудрість дається тільки у досвіді. З іншої сторони, сам по собі досвід також не є запорукою мудрості. Інакше на Землі просто не було б немудрих людей, оскільки досвід дається безумовно кожному, хто може сприймати та аналізувати інформацію. Одначе, ми бачимо, що в реальності картина трохи інакша і є чимало людей, яких нас кортить назвати немудрими. То чого їм ще бракує у світлі досвіду, який вони отримують?

Іншим важливим компонентом є рефлексія. Щоб досвід породив мудрість, цей досвід має бути відрефлексований з власної позиції. Ми маємо розуміти чому в конкретній ситуації ми вчинили так, а не інакше. Чи був цей вчинок раціональним? Чи був він моральним? Чому я вирішив саме так і чине варто переглянути основи, які привели до такого рішення? Саме подібні роздуми дають можливість в майбутньому чинити краще, діяти мудріше і, врешті, додають плюсів до загального публічного образу мудрої людини.

Дуже важливою ознакою досвіду є його унікальність. Кожна людина проживає власний набір подій. Поруч з цим, додаткової унікальності досвіду додає особистий фундамент індивіда, на основі якого він рефлексує конкретну подію. Цей фундамент складається зі знань, цінностей, переконань, забобонів і всього того, що нам допомагає або заважає здійснити усвідомлений вибір в тій чи іншій ситуації. І, врешті, весь цей перелік та описана вище схема, що складається зі знань, досвіду та рефлексій, формує унікальну особисту історію, яку ми називаємо життям.

Опираючись на наш досвід і на наші знання ми реалізуємо певний життєвий вибір. Це може бути будь-що. Навіть банальне рішення придбати сині кросівки на зиму у своїй основі опирається на досвід і знання. Це може бути дивне спонтанне рішення, викликане якоюсь випадковою ситуацією, але реакція на випадкову ситуацію — це продукт нашого досвіду. Чомусь одні люди в такій же ж випадковій ситуації купують сині кросівки, а інші йдуть в кіно. А інші взагалі нічого не роблять. Основа цих рішень — знання і досвід. Але життєвий вибір — це тільки маленька часточка того, на що вони впливають. Куди більш суттєвими є наші щоденні комунікативні акти. Ми розуміємо та пояснюємо собі будь-який акт комунікації саме через призму наших знань і нашого досвіду.

Комунікація

Це може бути будь-що: прочитаний уривок з книги, переглянутий кіноепізод, картина на стіні у вбиральні, випадкова зустріч на вулиці чи прослухана лекція в аудиторії. Акти комунікації переслідують на усюди протягом цілого життя. Деякі, як нам видається, ми розуміємо повністю, деякі тільки частково, а певні не розуміємо взагалі. В основі нашого їх розуміння/не розуміння, як ви вже певно здогадались, лежать наші знання і наш життєвий досвід. Чомусь ми легко розуміємо одних людей і не зовсім розуміємо інших. Можливо тому, що наші життєві історії суттєво різняться. Або ж чомусь нам легко даються одні книжки, а на інших ми просто засинаємо. Можливо, їхні автори та ми жили різним життям, мали різний категорично відмінний досвід. Це не означає, що ми ніколи не зможемо потоваришувати з тими іншими людьми чи зрозуміти ті інші «складні» книги. Нам просто потрібно трохи більше інших знань та іншого досвіду. В цьому тексті я не буду торкатись аспекту готовності сприймати іншого, сприймати щось нове і змінюватись під його впливом. Це теж дуже важлива тема, але її, при нагоді, ми розкриємо в одній з наступних писанин.

В цьому місці варто пригадати тему через яку ми взагалі почали цей текст. Ми говорили про християнство і про різні аспекти ставлення до християнства. Чомусь одні люди приходять до церкви, а інші ніколи не переступають її поріг. Щоб продовжити цю тему, я зауважу, що, в певній основі християнства, як і в основі інших авраамічних релігій, перебуває Книга. Як ми вже згадували, розуміння книги — це безліч комунікативних актів, які загалом можна об’єднати в один. І тому, з певної позиції, християнство можна сприймати як один великий комунікативний акт, що відбувається протягом цілого життя. В цьому акті є зустріч, звернення, очікування, розуміння. І хоч яким би унікальним та особливим не був цей акт, він, як і інші, залежить від наших знань і нашого досвіду. І це певно найсуттєвіше і найважливіше що я хотів вам повідомити. Ми зустрічаємо Бога завжди, кожного дня. Але розпізнати цю зустріч, почути звернення і тим паче зрозуміти його — це вже прерогатива проєкції нашого життя. Я можу знати (мати інформацію), але не розуміти (не мати відповідного досвіду). Можу відчувати потребу (мати досвід), але не знати що робити (не мати інформації). Але коли я не маю ні першого, ні другого, то моя дорога завжди пролягатиме повз храм допоки життя не наповниться чимось одним (або досвідом, або інформацією), а краще обома факторами одразу. І тільки після таких змін (і як я вже згадував — готовності їх прийняти) моя дорога поверне до християнства.

Початок

В американського науковця і викладача Отто Шармера є чудова теорія, яка, на перший погляд, не має ніякого стосунку до християнства. Ця теорія називається «теорія U». Літера U тут не використовується як абревіатура — для нас важлива її форма. Взагалі, ця книга про управління, про зміни в житті лідерів та еволюцію їх проєктів. Отто Шармер стверджує, що прямий шлях до якісних змін є найважчим і найменш ефективним (швидше за все, у вас нічого не вийде). Натомість справжні важливі еволюційні зміни відбуваються у вигляді графіку форми літери U: спочатку певний спад до якоїсь умовної ями і тільки після цього відбувається зміна у вигляді підйому до заданої точки (до якої, на перший погляд, практичніше було б дійти по прямій). Звісно, я дуже спрощено виклав основну ідею Шармера, але суть її менш-більш передав. Як один із прикладів Отто Шармер наводить історію зі свого життя: коли його сімейний будинок згорів і йому з рідними довелось починати все з початку. Ця криза дала йому поштовх до переосмислення певних життєвих цілей і, зокрема, до зародження описаної теорії.

В цьому місці ми могли б за аналогією пригадати чимало популярних історій про те, як в житті різних людей трапляється щось складне, трагічне і важке і цей випадок навертає їх до Церкви. Це справді доволі близька аналогія до теорії Шармера. Проте, ця життєва подія не обов’язково повинна бути сумною чи трагічною. Вона просто має бути. В житті людини повинне трапитись щось таке, що дасть їй потрібні знання та потрібний досвід, за допомогою яких вона зможе розпізнати вічний комунікативний акт Бога, зрозуміти його і правильно відповісти. Ось так розпочинається дорога християнина.