Не зважаючи на те, що ми постійно прагнемо раціоналізувати своє життя, оформити його у якісь рамки розуміння, все одно, час від часу, трапляється щось таке, що далеко виходить за ці умовні рамки. Один чоловік навчався п’ять років на фізичному факультеті, а потім кинув все і почав писати неймовірні вірші. Хтось проміняв сорок років розвиваючи успішний бізнес, щоб в сорок перший рік раптово закохатися, кинути все і втекти якомога далі від цивілізації. Врешті, є так, хто в поважному віці поступають на юридичні факультети, вперше одружуються чи відкривають у собі хист до малювання. Люди, котрі це пережили, можуть навіть раціонально пояснити частину таких випадків. Проте завше залишиться чималий відсоток таких, які на питання «але як це трапилось?» просто знизують плечима і відповідають «а біс знає, просто щось трапилось і ніби все стало іншим, ніби все змінилось».

Сьогодні я хочу поговорити про те, як щось трапляється і раптом все стає іншим. Але я не зможу оглянути навіть крихти тих неймовірних подій, які пережили ці люди і які не можуть їх пояснити. Натомість мене цікавлять тільки три події. Проте, це не просто «події», це «Події» з великої літери які кардинально змінили життя сотні людей, перекроїли культуру Європи та започаткували нову наукову, моральну та соціальну парадигму у якій більшість читачів цього тексту живе сьогодні. У моєму фокусі буде християнство і його становлення. А три події — це три «щось трапилось», які ми не можемо раціонально пояснити і які зробили вчення Біблії однією зі світових релігій.

Історія перша: цим переможеш

Перша подія переносить нас в 4 століття до пагорбів Риму. Тут 28 жовтня 312 року відбулась так звана «битва біля Мульвійського мосту» між арміями імператорів Костянтина та Максенція. В результаті цієї затії перший здобув перемогу, а Максенцій, як пишуть, потонув у водах Тибру. Наступного дня Костянтин вже святкував свою перемогу у Риму, хоч попереду його чекали роки боротьби з третім суперником — імператором Ліцинієм. Щоб перепочити після війни с Максенцієм Костянтин у 313 році підписав політичний договір з Ліцинієм який ми сьогодні знаємо як «Міланський едикт».

Не зважаючи на те, що більшість істориків не сумніваються у політичному характері цього документу, він практично повністю стосується виключно релігій. У його текстів йшлося про те, що всі релігії в Римській Імперії від того часу стають рівними поміж собою і жодна не має якоїсь переваги над іншою. Проте, християнство було окремо виділено в документі в тій частині, де зазначено, що християнам слід повернути або компенсувати всю їхню власність, яка була вкрадена під час переслідувань. І хоча текст стосувався усіх релігій, історики відзначають, що саме християнство отримало найбільші бонуси за результатами підписання цього документу. По суті, документ відкрив двері християнству на його шляху до становлення як основної державної релігії імперії.

Чому Костянтин запропонував саме такий документ Ліцинію? Звісно, побутує чимало різних версій, багато з яких видаються правдоподібними. Ми вже зазначили, що імперія потребувала відпочинку, стабілізації після війни. Християнство вже тоді було вагомим явищем. Роки переслідувань не сприяли позитивному ставленню прибічників цієї релігії до світської влади. І представникам цієї влади потрібно було якось врегулювати ситуацію, знизити градус напруги та примирити мешканців провінцій між собою. Проте, такий документ з таким же ж успіхом міг бути прийняти кількома роками раніше чи кількома роками пізніше. До цієї проблеми взагалі могли б повернутися інші імператори через десяток років і Римська Імперія, ймовірно, від цього особливо б не постраждала (вибачте мені історики за такі словесні трюки). То чому саме Костянтин?

В наукових колах це явище отримало назву «Костянтинів зсув» (Constantinian shift). Всі згідні з тим, що цей зсув почався після битви біля Мульвійського мосту. А, проте, початок цього зсуву можна встановити навіть точніше, до конкретного дня — 27 жовтня (за день до початку битви). 27 жовтня з Костянтином трапилось щось таке, що кардинально змінили його погляди на життя і визначили долю християнства на наступні тисячі років. Про події того дня ми знаємо з тексту «Церковної історії» Євсевія Кесарійського, який був у добрих стосунках з Костянтином і, за його словами, саме імператор розповів йому про ті події. Вдень, 27 жовтня, імператор якось поглянув на небо і побачив трохи вище над сонцем фігуру хреста і поруч текст: «Ἐν Τούτῳ Νίκα» (цим переможеш). А вночі йому, ніби-то, приснився сам Христос, який розповів про значення цього символу і як його використовувати. Наступного ранку Костянтин наказав виготовити нові штандарти для римського війська – лабарум. Графічною основою лабаруму стала хризма — стилістичне схрещення літер Х та Р між собою (дві перші літери імені Христос на грецькій: Χριστός). З цього моменту християнство (у різних варіаціях) безперестанно слідували з Костянтином увесь його життєвий шлях.

Звісно, складно оцінити об’єктивність таких подій зі слів одного з ключових істориків раннього християнства. Зрозуміло, що тут є певна заангажованість. Схожий опис цих подій зустрічаємо також у творі радника імператора Костянтина — Луція Цецилія Фірміана Лактанція. Проте, Луцій теж був християнином задовго до навернення Костянтина і теж не претендує на об’єктивність. Тому нам хіба залишається прийняти опис цієї історії як такий, в цілому, на віру. Але ми точно певні, що 27 жовтня з імператором щось трапилось. І це щось наразі ніяк не влізає в наші раціональні рамки розуміння світу.

Історія друга: перший серед останніх

Друга історія переносить нас в Палестину, приблизно в 37-40 рр. після народження Христа. Ця історія трапилась з римським громадянином, добре обізнаних у грецькій філософії, але юдеєм за вірою. І не просто юдеєм, але переконаним юдеєм, представником фарисейської течії. За дорученням первосвященника він здійснював подорож з Єрусалиму до сирійського Дамаску де мав арештувати та допитати прибічників раннього християнства. На цьому шляху серед білого дня з ним щось трапилось. І це щось радикально змінило його життя і життя мільйонів людей опісля, сформувавши догмат віри для християнства. Цим юдеєм був Савл (інколи можна зустріти Шауль) з Тарсу (сучасна Туреччина), відомий нам сьогодні як апостол Павло.

Зрозуміло, у нас нема об’єктивних джерел які б достовірно описали подію того дня. Як і у випадку з імператором Костянтином, нам залишається тільки приймати на віру текст, в основному, з книги Діянь апостолів. «…Коли ж він був у дорозі й наближався до Дамаску, зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?» Він запитав: «Хто ти, Господи?» А той: «Я — Ісус, що його ти переслідуєш. Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити.» А мужі, що йшли з ним, стояли онімілі з дива, бо вони чули голос, але не бачили нікого…» (Дій 9:3-7).

Опісля, як пише книга, Савл осліп. Друзі відвели його в Дамаск, де після зустрічі з Ананієм він «прозрів» як в прямому, так і в переносному значенні. Ананія також повідомив йому, що Бог обрав його, щоб той був свідком перед усіма людьми. Після цього Савл у книзі Діянь називається виключно Павлом. Павло не знав особисто Христа і не був серед вузького чи розширеного кола перших апостолів. Проте, він, якщо так можна висловитись, «виніс» християнство з території Юдеї і поширив його серед язичників. Зрозуміло, не він один це робив. Але ключова відмінність Павла полягає в тому, що він робив це у важливих містах Римської Імперії і тим самим створив підвалини для його подальшого поширення по всіх інших провінціях.

Проте, це тільки одне з ключових завдань, які реалізував апостол. Інше — доволі контроверсійне і таке, яке можна використати як плюс для християнства, так і як мінус. Новий Завіт складається з 27 книг. З них 13 — це послання апостола Павла, що становить 48% від загальної кількості книг. Якщо аналізувати кількість слів, то внесок апостола значно менший (його послання не такі об’ємні як, скажімо тексти Євангелій): 24% усього тексту Нового Завіту займають його послання. Проте, якщо розглянути ці тексти у проєкції впливу на догмат, то, безумовно, можна сказати, що послання апостола Павла є фундаментальними творами для християнства одразу після Євангелій. Я не буду перелічувати усі доктрини, які започаткував Павло (спасіння через віру, вчення про благодать, ітд), але якщо ви візьмете якийсь сучасний християнський догмат (не важливо, у східній чи західній церкві), то його корені з великою ймовірністю будуть рости з якогось тексту послання.

Те, що Павло був добре освіченою людиною, дозволило йому започаткувати та розкрити складні теми, з якими зіткнулась молода релігія. Проте, як зазначає чимало дослідників (я теж прихильник цієї тези), якби не Павло, то християнство, найімовірніше, так би й залишилось відгалуженням юдейського вчення. Але радикальний виступ Павла проти дотримання ключових юдейських постулатів для християн, його суперечка з Петром на цю тему і перемога в цій дискусії повністю змінили вектор розвитку християнства, визначивши йому історичну канву як нової світової релігії.

Уважний читач спитає — а в чому ж мінуси? Які проблеми того, що Павло все це зробив для християнства? Тоді погляньте на все це з раціональної позиції: людина, яка ніколи не була знайома з живим Христом, яка не була серед перших апостолів, яка певною мірою є під впливом грецької філософії, визначає ключові догматичні істини для релігії Христа. Секулярні дослідники запитують: то у що ви вірите, у вчення Христа чи у вчення Павла? Як ви розділяєте це? Чи не боїтесь ви що за текстами Павла ви втратили вчення Христа? Питання дуже складні. На цю тему писано переписано книг і статей. Ну і якоїсь конкретної остаточної відповіді ви не отримаєте. Проте, у християнства є простий інструмент для уникнення цієї невизначеності — віра. Християни вірять, що Павло передає і пояснює саме те вчення, яке започаткував Христос. Християни вірять, що тільки під опікою Святого Духа Павло зміг би все це написати. І, врешті, у християн є той випадок на шляху з Єрусалиму в Дамаск де щось трапилось, де ревнивий фарисей Савл став ключовим автором християнських догматів апостолом Павлом.

Ми не знаємо що саме з ним трапилось на тій дорозі. В літературі можна зустріти чимало різних спроб пояснити всі ті феномени: від метеоявищ до приступів епілепсії. Проте, всі ці спроби марні перед тим ключовим питання: як так сталось, що людина настільки змінилась? Фарисей, який за жодних обставин не міг би припустити месіанство Христа, раптово стає поширювачем Євангелія цього месіанства. Таке могла спричинити тільки якась дуже глибока радикальна і докорінна трансформація свідомості. Християни вірять, що таке може зробити тільки Бог. Помірковані агностики зазначать, що тут надто мало інформації, щоб робити якісь висновки. Радикальні будуть і надалі шукати зачіпки у наявних раціональних феноменах. Але реальність така, що з Павлом «щось сталося»; щось таке, що ми сьогодні також не зможемо вставити в рамки нашого сприйняття світу і нам залишається тільки дивуватись такому неймовірному розвитку подій, який кардинально змінив наш світ.

Історія третя: сини світла

Врешті, ми прийшли до третьої історії. Якщо перша історія ще має якісь історичні джерела, друга історія має релігійні джерела, то в першій історії у нас практично нічого нема. Тому майте на увазі, що весь подальший текст граничить з припущеннями, домислами і навіть, подекуди, вигадками (що не заважає різним авторам понаписувати купу книжок на цю тему). Третя історія теж трапилась в Палестині. Це історія юдея, добре обізнаного з юдейськими писаннями. Це історія юдея, який з великою ймовірністю мав якийсь стосунок до есенів або есеїв. У цьому тексті ми вважаємо, що він не просто мав якийсь стосунок, а що він був есеєм і навіть, певний період, був вчителем якоїсь есенської спільноти. Але в якийсь певний момент життя з ним щось трапилось З ним трапилось щось таке, що радикально змінило його погляди на юдаїзм, на вчення самих есенів, на своє життя і на весь світ. Сьогодні ми знаємо цього юдея як Ісус Христос: людина і Бог для християн і неймовірно загадкова особа для науковців.

На жаль, ми практично нічого не знаємо про ранні роки життя Христа, про розвиток його мислення, його освіту. Та що й казати, секулярні історики досі не певні чи була така історична особа як Ісус Христос. У нас є всього кілька документів з натяками чи згадками про осіб, які можуть бути Христом (якщо не брати до уваги кілька відвертих фальшивок). Тому питання становлення Христового вчення — це велика загадка, яку з раціональної позиції ми певно ніколи не розгадаємо. Для християн це не є проблемою. Христос народився у людській плоті, але його Божа суть була завше з ним. Він одразу знав що має робити і як, що має розповідати та кому. Тому тут не було якоїсь «еволюції свідомості».

Проте, ми ж все-таки люди, ті самі допитливі люди, які написали купу книг про Ісуса, не зважаючи на те, що достовірних джерел у нас практично нема. То чому я вважаю, що Христос був есеном? Зробимо маленький екскурс. Той, хто хоча б раз читав Біблію, мав би пам’ятати про дві соціально-релігійні течії які почасти згадувались у тексті Нового Завіту: фарисеї та садукеї. Про фарисеїв ми вже сьогодні згадували: Савл з Тарсу, майбутній апостол Павло, був фарисеєм. Фарисеї — це щось на зразок сучасного середнього класу: не бідні освічені юдеї які суворо дотримувались вчення Тори (усної і письмової) та чекали на месію з коліна Давида, який стане царем Ізраїлю, вижене усіх язичників з Палестини та відновить царство. Практично вся інформація про історію Ізраїлю тих часів яка у нас є сьогодні — це праці представників фарисейської течії (історик Йосиф Флавій, для прикладу). Свої дискусії Ісус провадив найчастіше саме з фарисеями, оскільки вони, по суті, представляли авангард юдейського вчення у ті роки.

Інша група, про яку також загадано у Новому Завіті — це садукеї. Садукеї — це релігійно-політична еліта тодішнього Єрусалиму. Це дуже заможні юдеї, які, на відміну від фарисеїв, визнавали тільки письмову Тору (для прикладу, на відміну від фарисеїв, вони не вірили у якесь позаземне життя). Практично усі садукеї тим чи іншим чином були дотичні до єрусалимського Храму. І що б ви розуміли, Храм в ті часи це був не просто центр юдейського культу, куди хоча б раз на рік мав прийти кожен юдей старше 13 років. Це також було величезне підприємство з готелями для паломників, фермами для вирощення жертовної худоби та птиці, виготовленням супутніх атрибутів і, зрозуміло, збору пожертв. В діяльності Єрусалимського Храму були акумульовані величезні кошти і керували цією діяльністю саме садукеї. Зауважимо, що садукеї не мали доброї репутації в Палестині. Навіть деякі фарисеї ставились до них критично (той же Йосиф Флавій), що вже казати про Ісуса та його учнів. Для садукея було важливо прожити це поточне земне життя строго дотримуючись тих правил, які встановив Бог через Мойсея, і не додумувати нічого нового (як це робили фарисеї).

Врешті, є третя група, яку можна виокремити серед соціальних та релігійних рухів Палестини тих часів — есени або есеї. Ще донедавна ми знали про цю групу дуже мало. Про них писав Йосиф Флавій у своїх історичних текстах. При чому, з самих текстів слідує, що сам Флавій намагався до них долучитись, але щось в нього не вийшло. Ситуація змінилась в 1947 році, коли в печерах поблизу Кумрану були знайдені документи, які ми сьогодні називаємо «сувої мертвого моря» або «кумранські сувої». Це добре законсервовані релігійні та побутові тексти, написані переважно на івриті, які належали якісь есенській спільноті, яка жила десь в тому районі. Перед наступом римлян, під час Першої юдейської війни, ця спільнота сховала свої документи в печерах, щоб вони не дістались язичникам.

Розглянувши ці документи ми можемо приблизно уявити собі як жила ця спільнота, у що вірили її представники, чим вони займались. По суті, це було щось схоже на деякі сучасні монастирі. На чолі спільноти стояв учитель. Всі учні строго дотримувались його вказівок. Вони часто робили ритуальне омивання водою, повністю в неї занурюючись. У спільноті практикували спільне споживання їжі з читанням молитов. Усі учасники спільноти працювали на її утримання. У них не було приватного майна — тільки загальне. До Єрусалимського Храму вони ставились скептично (вважали що садукеї, по суті, звели на ніщо його ідею), але, при потребі, відсилали до Храму пожертви. На паломництво до Храму не ходили. Щоб новачку потрапити до спільноти — потрібно було пройти кількарічний випробувальний термін (так виглядає, що Йосиф Флавій його не пройшов). Ну і на додачу, дослідники зазначають, що есени мали величезний авторитет серед звичайних мешканців Палестини (в основному, небагатих людей, які жили розкидано по всій її території).

Навіть такий невеличкий екскурс підкреслює певні схожості між есенами та ранніми юдеохристиянинами. Звісно, не ми одні це побачили. Є чимало досліджень на цю тему зі спробами провести паралелі в ключових ідеях (William Foxwell Albright). Проте, не потрібно бути істориком, щоб побачити ще більш наочний натяк на таку спорідненість. Якщо ви прочитаєте ще раз Новий Завіт уважно, то зустрінете там згадки і про фарисеїв, і про садукеїв, і навіть про зелотів (радикальне військове відгалуження фарисеїв). Але там нема навіть натяку на есенів, на дуже популярний рух серед звичайних мешканців. Чому так? Деякі науковці роблять сміливе і просте припущення — бо авторами книг Нового Завіту були вихідці з цієї спільноти, а сам Ісус був колишнім есеном або вчителем такої спільноти. Есени не називали себе есенами – це зовнішній щодо них термін. Вони називали себе «синами світла». У Матея, в п’ятій книзі, у чотирнадцятому вірші читаємо: «…ви — світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори…». Але навіть якщо цей уривок з Матея — це просто збіг, то для пояснення відсутності згадувань про есенів у тексті Нового Завіту просто випадковості недостатньо.

Щоправда, у противників цієї теорії також є аргументи, і деякі з них складні для спростування. Якими б не були схожі традиції есенів і ранніх християн, есени залишались юдеями. Есени, як і фарисеї, вірили у месію з коліна Давида, який повинен прийти згідно текстів пророків, відкинути язичницькі вчення та повернути юдеїв до батьківської віри. А ще він повинен відновити юдейське царство, яке буде царством Божим на землі. Фарисеї вважали що це відбудеться через проповідь і завоювання. Есени відкидали насильство і вірили тільки у силу слова (це твердження критикують окремі дослідники). Проте, в будь-якому випадку, обидві концепції сходяться на тому, що це буде юдейське царство, царство вибраного народу. І коли язичники побачать славу цього царства — деякі з них навернуться у вірі. І фарисейський, і есенський месія — це релігійно-політична фігура.

Ці всі ідеї аж надто далекі від того, про що говорив Христос. Настільки далекі, що складно говорити про якусь спорідненість. Царство Христа — це царство усіх народів. Християнський месія — це есхатологічна релігійна фігура. Центром христової віри є керигма, блага вість про страждання, смерть та воскресіння Христа, який своєю смертю відкупив усіх людей і кожен з них може стати причетним цього спасіння, майбутнього небесного граду. Для есенів та фарисеїв, що б не відбувалось, центром все одно залишався Єрусалимський Храм. То яким чином, беручи до уваги такі радикальні розбіжності, автор і далі стверджує про якусь есенську приналежність Ісуса та його учнів? Магія відповіді ховається у тих самих словах: «щось трапилось». Перебуваючи в спільноті «синів світла» чи навіть будучи її вчителем з ним щось трапилось, щось таке, що дуже радикально змінило всю його віру, перевело фокус цієї віри з Храму і обраного народу на ідею спасіння для всіх людей (ще раз зауважу, що таке твердження є виключно секулярним: для християн тут нема проблеми). Це був настільки унікальний випадок, що жоден інший есен чи фарисей не мали такого досвіду. Та й у цілій історії людства складно підшукати аналоги.

Врешті, на завершення, ще раз підкреслю, що ми живемо в раціональному світі. Наші прагнення та цілі є цілком зрозумілими: ми хочемо пояснити для себе все що бачимо та чуємо, все що відчуваємо і до чого торкаємось у властивий нам спосіб сприйняття. Це є наші рамки. Але інколи трапляється ну взагалі щось таке, що нам залишається тільки зняти ці рамки з картини та з подивом дивитись на феєрію барв на полотні. Інколи ця феєрія підштовхує нас до дивних, але сміливих кроків, інколи ми через це закохуємось, їдемо у незаплановану подорож чи просто стаємо на мить щасливими. Але є й такі випадки, коли від схожих «щось трапилось» змінюються не одиниці, а мільйони, коли щасливими стають цілі громади та, врешті, коли посеред буденних раціональних сутінок спалахує свічка надії на щось краще. Таким було християнство. І такими були ці три незвичні «щось трапилось» в нашій історії, які проклали йому дорогу. А вже чи йти, чи не йти цією дорогою — це вибір кожного.

Титульне фото належить Josh Boot on Unsplash