Про самоочевидність існування Бога
Вступ
Чому люди двадцять першого століття продовжують вірити в Бога? В цьому такому простому, на перший погляд, запитанні переплелось щире здивування, нерозуміння, легка зухвалість і, подекуди, дійсне бажання отримати відповідь. Хто ці всі люди, які щоденно переступають церковні пороги? Хто ці всі люди, які навчаються на богословських факультетах, пишуть книжки та пояснюють написані раніше? Хто ці всі люди, які з притаманною їм внутрішньою силою долають щоденні негаразди в ім’я абсолютно неочевидної ідеї? І, врешті, навіщо вони все це роблять?
Так ось, я не знаю. Я не знаю хто ці люди та навіщо вони це роблять, бо питання «навіщо» є виключно особистим питанням і тільки той кого ви запитаєте зможе дати на нього правильну відповідь. Але я можу спробувати відповісти на питання «чому вони це роблять». Тому що вони самоочевидно знають про існування Бога і ця самоочевидність виходить з їхньої природи. І наступні кілька сотень рядків я б хотів присвятити саме цій темі.
Важливі зауваги
Але перед основним викладом я б все-таки хотів розглянути два важливі моменти. Про перший момент ми вже згадали в попередньому абзаці: це питання «чому» і «навіщо». Для мене важливо розуміти різницю між ними. Питання навіщо — це питання про причини, які притаманні нам через нашу природу. Для прикладу, наш страх вогню чи стрімкої кручі походить від інстинктивного потягу до самозбереження. Коли мене питають «чому ти боїшся висоти» — я звичайно відповідаю: «бо боюсь розбитись».
Це доволі просте та абсолютно зрозуміле пояснення. Але коли мене спитати «навіщо ти боїшся висоти» — то таке запитання хіба викличе здивування. Тому що питання «навіщо» стосуються того, що ми називаємо «сенсом». Звісно, в тому щоб боятись висоти нема ніякого сенсу, але що подієш, коли на краю кручі в тебе підкошують ноги?
Це ще простіше пояснити через приклад з вживанням алкоголю чи нікотину. Чому людина палить? Тому що вона почасти є заручником свого тіла, яке вимагає нікотину і свого мозку, який перевів цей ритуал в площину звички. А от навіщо людина палить — це вже особисте запитання, на яке далеко не просто сформулювати притомну відповідь. Тому що це, знову ж таки, питання про сенс.
Другий важливий момент — це чітке розуміння про якого саме Бога йде мова, коли ми запитуємо «чому люди вірять в Бога». Якщо у побутовій розмові, відповідаючи на таке запитання, ви повернете його назад зворотнім «а про якого Бога ви запитуєте», — у вашого співрозмовника, потенційно, можуть виникнути труднощі.
Ми рідко замислюємось про суть ідеї християнського Бога і від цього певні, що Бог — це той хто створив цей світ та людей в ньому, як про це написано в Старому Завіті. Але це тільки частина визначення образу християнського Бога. Цю частину називають метафізичним Богом, оскільки він є предметом вивчення у метафізиці. Метафізична складова присутня у багатьох віруваннях (не тільки авраамічних) де наявна власна онтологічна історія про творення буття і всього сущого.
Особливість християнського Бога це, для прикладу, його тринітарність: ідея Трійці властива виключно християнству. Одразу зауважу, що ця ідея є недоказовою для раціонального шляху. Ідею Трійці можна зрозуміти тільки через віру і власний досвід. Проте, ми б не починали весь цей текст, коли б були певні у його марності. Тому в цьому короткому творі ми будемо вести мову саме про метафізичну фігуру Бога і спробуємо відповісти на коротке запитання «чому люди вірять в існування цього метафізичного Бога».
Докази існування Бога
Бог і метафізика
Перед тим як розглянути докази існування Бога, давайте ще раз переконаємось, що ми добре розуміємо суть поняття «метафізичний Бог». Метафізика — це конкретний, але доволі об’ємний розділ філософії, який вивчає питання походження буття, його природи та причин, через які все це буття сьогодні існує, а не розпадається чи переходить в небуття. Метафізику доволі просто зрозуміти через порівняння з фізикою. Практично усім ви вивчали фізику в школі та маємо яке-не-яке уявлення про суть цього предмету. Якщо коротко — то фізика займається вивченням навколишнього світу, його законів, властивостей. Але фізика має конкретне обмеження — вона не може вивчати щось таке, що не можна якось виміряти чи зафіксувати. І тоді на сцену виходить саме метафізика, яка перебуває немов би на границі дозволеного для фізики: частково вона ще у фізичному світі, а частково вже десь там, де фізика безсила. Якщо фізика-науковця спитати про те, що було до «великого вибуху» — він розведе руками та відповість, що, на жаль, науці це не відомо. Тому що це запитання перебуває вже в царині філософії та, конкретно, метафізики.
В третьому розділі вступу до твору «Критика чистого розуму» Іммануїл Кант пише: «…Саме до цих останніх знань, що виходять поза чуттєвий світ, [туди] де досвід не може дати провідної нитки та вказівки, належать дослідження нашого розуму, які ми вважаємо набагато важливішими за значенням і далеко вищими за кінцевою метою, ніж усе, чого розсудок може навчитися в царині явищ, причому ми ладні навіть [іти] на ризик скоріш за все заблудитися, аніж облишити такі важливі дослідження з приводу якогось сумніву або зі злегковаження та байдужості. Ці неминучі проблеми самого чистого розуму суть Бог, свобода та безсмертя…» [1, С. 42]. Теми Бога, свободи та безсмертя також присутні в тексті §§ 40—60 його ж «Пролегоменів», де він намагається відповісти на запитання «Як можлива метафізика взагалі?» [2, С. 71-108]. Кант не намагався віднайти докази існування Бога: його цікавили трохи інші проблеми. Проте, навівши цитати з його твору, я хотів показати, що тема Бога є невіддільна (частина/ознака) складовою метафізичних розвідок та присутня не тільки в богословських творах.
Та все ж, щоб зробити наступний крок, нам доведеться звернутись саме до богословського твору. При чому, нас цікавить чи не найперший в цьому умовному ранжуванні релігійних трактатів — «Сума теології» Святого Томи Аквінського. Зауважу, що пошуком доказів існування Бога (чи якоїсь іншої першооснови) займались чимало теоретиків як до нього, так і після. Про всі віднайдені аргументи можна писати окрему книжку. Деякі з цих аргументів навіть отримали власні назви, як от «Космологічний аргумент» чи «Онтологічний аргумент». Але саме перелік п’яти так званих «шляхів» (ми перекладаємо як «аргументів»), викладений в «Сумі теології», в католицькому богослов’ї вважається основою метафізичної аргументації. Розгляньмо їх детальніше.
П’ять доказів Томи Аквінського
Передусім, звернемо увагу на те, як Тома Аквінський будує свої аргументи. У своєму творі він вказує, що наш людський розум не може зрозуміти суть Бога безпосередньо, а тільки опосередковано, через якісь його прояви чи дію в нашому світі. Цим він відкидає аргумент Ансельма Кентерберійського, за яким існування Бога є «інтелектуально очевидним». Андрій Баумейстер в книзі «Тома Аквінський: вступ до мислення» вказує: «Сказане Аквінатом про спосіб доведення Божого буття у філософській теології (метафізиці) можна вважати частиною його метафізичної методології. Знання про Бога в метафізиці пов’язане з пізнанням Його дій в емпіричній сфері. Тут Боже буття — не предмет віри, а преамбула віри, тобто раціональна передумова для тих, хто спроможний зрозуміти суть (метафізичного) доведення» [3, C. 176].
Як це можна зрозуміти? Ми не можемо пізнати Бога як субстанцію, оскільки його суть в рази перевищує нашу можливість розуміння. Гіпотетична комп’ютерна програма, яка може розуміти, все одно була б далекою до розуміння природи людини, як свого творця, тому що її спосіб існування дуже відрізняється від нашого способу існування. Банально, цій програмі було б дуже складно зрозуміти що таке простір чи що таке час. Але ця програма могла б принаймні спробувати зрозуміти людську природу через дослідження її власного світу: будови апаратної частини комп’ютера, призначення інших програм, сигналам від пристроїв введення інформації. Тому що у всіх цих речах закладена певна ідея, яка йде безпосередньо від нас, від творців усіх цих компонентів та програм.
Ось так, рухаючись далі, перейдемо до доказів Томи Аквінського. Перший доказ у своїй основі виходить з природи руху. За цим доказом, всі речі у світі рухаються. Проте, все що рухається, колись таки перебувало у спокої. Відповідно, щось мало його перевести зі стану спокою в стан руху. Куля не покотиться по поверхні, якщо її не підштовхнути. І навіть якщо одні речі можуть впливати на інші та врухомлювати останні — повинно бути щось, що спричинило найперший рух, так званий «перший двигун». І Святий Тома пише, що «Саме тому необхідно прийти думкою до першого двигуна, який вже не врухомлюваний нічим; і кожному зрозуміло що це — Бог» [4, C. 25].
Другий доказ виходить з природи причинно-наслідкових зв’язків. Тома Аквінський вказує, що у навколишньому світі відсутні речі, які були б причиною себе самих. Тобто, ми не спостерігаємо жодних явищ та предметів, які могли б виникнути автономно, виключно з причини власної суті. Відповідно, всі відомі нам явища та предмети мають якісь інші явища чи предмети як предикати власного існування. Яблуко не виникає саме по собі. Для того, щоб виникло яблуко, — необхідна яблуня. Для яблуні необхідне насіння і так далі. Врешті, «необхідно прийти думкою до першої причини, яку всі називають Богом» [4, C. 26].
Третій доказ виходить з проблеми можливості існування. Суть його дуже проста. Ми знаємо що будь-яка річ чи явище може бути або не бути. Тобто, кожна річ і кожне явище колись не існували, навіть якщо зараз вони присутні. Відповідно, суто теоретично, колись дуже давно був час, коли не існувало нічого. Але, в такому випадку, звідки все взялось? Адже те, що не існує, може почати існувати тільки через щось інше, що вже існує. Відповідно, раз ми сьогодні живемо та бачимо інші речі, має бути щось таке, чиє існування не просто можливе, а необхідне. «Саме тому не можна не погодитись з буттям якоїсь сутності, яка є причиною самої себе і яка забезпечує причинність усьому іншому що існує. І це є те, що усі називають Богом» [4, C. 26].
Четвертий доказ виходить з ідеї різниці якостей, яка притаманна різним явищам та предметам. Ми знаємо, що полум’я на газовій плиті може залишити видимий опік на шкірі. Але температура полум’я жодним чином не може зрівнятись з температурою плазми в термоядерному реакторі. Тома Аквінський зауважує, що в такій градації якостей різних явищ неодмінно повинне були щось, що володіє найвищою якістю усіх цих явищ і, відповідно, найвищим ступенем буття. Продовжуючи, він додає, що така річ чи явище, яке володіє певною властивістю в найбільшій мірі, є причиною цієї властивості у всіх інших речах. Для прикладу, вогонь є причиною тепла. Відповідно, повинна бути якась сутність, яка є причиною буття, блага та інших якостей для інших речей та явищ. Звісно, тут теж мова йде про Бога.
Врешті, п’ятий доказ опирається на ідею призначення чи цілі. Тома Аквінський вказує, що діяльність усіх речей та явищ, які не мають розуму, спрямована до якоїсь певної не випадкової цілі. Оскільки вони не мають розуму і не можуть самі обрати цю ціль, отже їх спрямовує якась інша розумна сутність [4, C. 27]. Ви не повірите, але тут теж мова йде про Бога.
Окремі зауваги до п’яти доказів
Ось таким чином Тома Аквінський, використовуючи філософію Арістотеля та напрацювання попередників, формує класичний набір п’яти доказів існування Бога. Додамо кілька зауваг. По-перше, Тома Аквінський не був умовно «винахідником» усіх цих аргументів. Загалом, це радше компіляція ідей, які побутували в часи розквіту схоластики. По-друге, сьогоденний читач, аналізуючи подані вище аргументи з власної точки зору, може відмітити певну дисгармонію. Для прикладу, перші три докази у своєї суті мають спільну природу: причинно-наслідкові зв’язки. Замість трьох доказів тут можна було б використати тільки один, так званий, «космологічний» аргумент. Також, останній п’ятий доказ може видатись нам дуже слабким. Адже навіть якщо припустити, що речі та явища справді не можуть виникати випадково і повинні мати причину власного виникнення, то, погодитись з тим, що речі та явища мають мати невипадкову ціль доволі складно. Адже, як ми можемо бути певні, що поточний стан справ не є результатом якогось хаотичного стану, який сам себе впорядкував, перейшовши в стан умовної рівноваги? Ми могли б це знати, якби могли бачити оцей протилежний стан невпорядкованості та порівняти його з поточним. Але, на жаль (чи на щастя), у нас такої можливості нема.
Врешті, остання заувага стосується понять акту та потенції. Ми не використовували ці поняття в описі доказів Томи Аквінського, щоб не ускладнити виклад, але варто розуміти, що він часто користується ними в тексті. Ці поняття з’явились в результаті схоластичних перекладів аристотелівських понять дійсність та можливість (ενέργεια και δύνςμς). Тома Аквінський використовує поняття акту та потенції для прояснення відносин між сутністю та існуванням. Існування будь-якої речі співвідноситься з її сутністю як акт з потенцією. Тільки Бог, сутність якого збігається з його існуванням, є чистим актом, всяке ж кінцеве суще, в тому числі й нематеріальне (наприклад ангели), має потенцію, що обмежує актуальність їх буття. Зразок використання цих понять можна побачити, для прикладу, в тексті першого доказу: «неможливо щоб одна і та ж річ в одній ситуації була водночас і актуальною, і потенціальною; вона може бути такою тільки в різних ситуаціях» [4, C. 25].
Бог і людина
І ось ми підійшли до ключового питання, яке нас цікавить: «чому люди вірять в існування метафізичного Бога». На шляху до пошуку відповіді ми через Канта переконались в тому, що ця фігура метафізичного Бога завше була у фокусі філософів. Через Тому Аквінського ми побачили філософський шлях аргументації існування. Настав час закрити книжки та змістити фокус всередину самих себе. Нагадую, що нас цікавить не власне суб’єктивне пояснення причини віри, а якась глибша первинна суть.
Перше пояснення
Передусім погляньмо на суть людини, яка, за текстом Святого Письма, створена на образ і подобу Бога. Що означає «бути створеним на подобу Бога»? Якщо ви спробуєте знайти якесь популярне трактування цих слів, то, з великою ймовірністю, натрапите на ідею розумової подібності. Суть цієї ідеї дуже проста: Бога, ангелів та людей об’єднує одна спільна властивість — наша розумність. Бог є абсолютним і найвищим розумом. Ангели мають нижчий ранг, оскільки вони є творінням Божим. Врешті, люди мають ще нижчий ранг, адже вони не просто є творінням, а творіннями з духу та матерії. У європейській філософській традиції матерія завше мала нижчу категорію якості в порівнянні з духовною субстанцією.
Але що означає ця властивість — мислити? Яким чином вона проявляється у житті та чи всі люди вміють мислити? Адже ми можемо бути певні, що серед нас є як мудрі особи, так і далеко не мудрі; як розумні, так і не дуже. То в чому проявляється процес нашого мислення в контексті поданої вище особливості Бога, ангелів та людей? Ви ж пам’ятаєте ті рядки у вступі, в яких я так довго розписував різницю між питаннями «чому» та «навіщо»? Настав момент знову повернутись до них. Зокрема, я хочу сказати, що мислення проявляється у відповідях на питання «навіщо». Це питання про сенс нашої діяльності, наших щоденних рішень та кроків. Бог створив цей світ керуючись власним задумом, у нього була абсолютно конкретна ідея. Окрім ангелів (вибачте, я вимушений пропустити ангелів в цьому тексті оскільки не дуже обізнаний в цій темі) тільки людина може щось робити, опираючись на власний задум. Ми дуже схожі до маленьких «богів» в матеріальному тілі, які намагаються бути справжніми богами у чужому їм світі. Але це не основне. Основне те, що ми можемо мати задум і реалізувати його.
Ми можемо замислити картину і втілити її на полотні. Ми можемо написати роман, спорудити палац, посадити дерева і перетворити закинутий пустир в зелений сад. І все це ми можемо не тому, що так нам кажуть діяти наші інстинкти та наша природа, а тому, що ми можемо собі це придумати. Єдине що ми не можемо собі придумати й втілити — це життя наших дітей. Ми не маємо влади над іншими маленькими «богами». І такий характер нашого існування підсвідомо передбачає питання про природу світу, в якому ми втілюємо усі наші амбіційні плани. Картина на полотні не постає через випадковість. Врешті, нам взагалі не відомі речі чи явища які виникають випадково. Тоді чому ми припускаємо, що весь світ може бути результатом випадковості? А якщо ні, то, можливо, космологічний аргумент близький до істини?
Уважний читач в цьому місці може закинути, що подібний шлях доказу існування навіть метафізичного Бога не є відповіддю на запитання «чому», а, швидше, на запитання «навіщо», оскільки подані вище аргументи передбачають процес рефлексії, що аж ніяк не в’яжеться з тим, що ми писали про ці запитання у вступі. Моя відповідь дуже проста: цей аргумент справді є продуктом рефлексії, але він виникає не через те, що нам властива рефлексія, а тому, що ми можемо мати власний задум і в цьому є подібні Богові. Наша здатність мати задум не є чимось, що ми можемо набути чи втратити, не втративши розум. Це те, що властиво нам по людській природі та що є нашою невіддільною ознакою що водночас виокремлює нас та поєднує з метафізичною фігурою Бога. Відповідно, одна з можливих відповідей на запитання «чому» виходить з нашої природи мати задум щодо речей, екстраполювати цей задум на весь світ і відчувати необхідність творця цього світу у світлі власних актів творення. Таким є моє перше пояснення.
Друге пояснення
Для того, щоб розглянути друге пояснення, мені потрібно пригадати два поняття: буття та реальність. Я використовую поняття «буття» для окреслення всього що є у Всесвіті не залежно від присутності в ньому людини як спостерігача. Натомість поняття реальності є виключно суб’єктивним та визначає все те, що ми щодня спостерігаємо в нашому існуванні. Звісно, буття та реальність не є тотожними. Найпростіше це показати на прикладі кольору, адже всі ми знаємо що таке колір і як, для прикладу, виглядає білий колір. В бутті білий колір це просто електромагнітне коливання певної частоти. Люди, через специфіку власного організму, сприймають цю електромагнітну хвилю органами зору і вже за допомогою мозку ми розуміємо що це білий колір і, так би мовити, «бачимо» його в нашій реальності.
Я недарма підкреслив саме суб’єктивну природу реальності. Спробуймо відповісти на доволі просте, на перший погляд, запитання: чи всі люди бачать білий колір однаково? Звісно, ми не знаємо і не можемо цього знати. Банально через те, що ми не можемо умовно «залізти» в мозок іншої людини та подивитись на світ її очима. Іншими словами, ми не можемо побачити реальність іншого. Ми ніби замкнені в тюремній камері власної реальності, на сторожі дверей якої стоїть наш мозок. Всі сигнали, які ми отримуємо від буття за допомогою наших сенсуальних органів проходять через мозок і вже він «пояснює» нам картинку світу. У такій дивній ситуації виникає ще одне не менш дивне запитання: а як ми можемо бути певні в об’єктивності світу? Чому історія, написана сестрами Вачовскі, не може бути насправді?
В цьому тексті ми не будемо розглядати теорії про симуляції — це складна об’ємна тема, яка вимагає окремого підходу. Я ж пропоную поглянути на цю ситуацію більш символічно аніж буквально. Ми, замкнені в суб’єктивних стінах власної реальності, маємо проблеми далеко не тільки з визначенням кольорів. Передусім, у нас відсутні будь-які гарантії того, що інші індивіди, які оточують нас кожен день і з якими ми взаємодіємо на рівних умовах є такими ж самими як ми. У нас є чимало підстав сумніватись в тому, що близькі люди мають спільні з нами глобальні цілі, візію співжиття. Адже наразі ми нікуди не можемо втекти від людей і нам доводиться якось жити разом на планеті. І в цьому співжитті ми вельми залежні від інших. То чому я чи будь-хто інший не може вважати себе умовно кращим, розумнішим, досконалішим за інших? Можливо саме я краще знаю що нам потрібно робити, щоб подолати?
Колись Томас Гоббс у пошуках гаранта дотримання суспільного договору прийшов до ідеї держави яка через монополію на насильство виводить суспільство з природного стану речей до чогось більш стабільного та менш кривавого. Схожу позицію займає метафізичний Бог, який, створивши людей подібними до себе та рівними поміж собою, є умовним гарантом цієї рівності та їхньої суб’єктивності. Тобто, в повсякденних взаємодіях з іншими ми не вдаємось до розмірковувань про суть природи цих інших, не шукаємо аргументів чому ми повинні вважати цих інших такими ж людьми, якими є ми самі. Ми просто знаємо що вони такими є. Це наше «знаю» глибоко коріниться в розумінні, що ми всі разом чимось чи кимось створені в цьому світі. І що ми створені однаковими хоча б по суті. Такою є моє друге пояснення. Час зробити висновки.
Висновки
На початку цього тексту ми визначили конкретне запитання: чому люди вірять в існування метафізичного Бога? Для його розуміння ми пояснили різницю між питаннями «чому» та «навіщо» і провели невеликий екскурс в поняття метафізики. За допомогою Канта ми показали, що ідея Бога завше перебуває в центрі метафізичних розмислів і вказали, що ці розмисли тривають вже не одне століття. За прикладом таких розмислів ми звернулись до п’яти доказів існування Бога від Томи Аквінського які сьогодні заведено називати «класичними». Крок за кроком ми розглянули кожен з цих доказів, а наприкінці додали пояснення щодо окремих важливих моментів аргументації Аквіната. З цим багажем ми підійшли до власних роз’яснень.
Наше перше пояснення вказує, що люди вірять в існування метафізичного Бога через власну подібність Божій природі, яка відображена в людській спроможності мати власний задум щодо речей. Проєктуючи цю можливість на весь світ ми відчуваємо необхідність існування того, хто мав би задум і до всього світу. Друге пояснення виходить з ідеї необхідності гаранта, який, в умовах суб’єктивності індивідуальної реальності, визначає усіх людей такими, що справді є людьми рівними поміж собою. Цим гарантом для кожного в його підсвідомості є метафізична фігура Творця. Врешті наостанок зауважу, що це текст слід розглядати виключно як інтелектуальну вправу, а не як будь-якого рівня науковий чи богословський твір. Сподіваюсь, він допоможе нам краще розібратись в метафізичних та богословських питаннях та залишиться після себе тільки приємне враження.
Джерела
- Критика чистого розуму / Пер. з нім. та приміт. І. Бурковського. – К .: Юніверс, 2000. – 504 с.
- Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука. Вид. 2-ге, уточн. і доп. / Імануель Кант; пер. З нім., вс. стаття, комент. і прим. В. Терлецького; худож.-оформлювач О. Гугалова. – Харків: Фоліо, 2018. – LXX, 214 с.
- Тома Аквінський: вступ до мислення, А. Баумейстер, К.: Дух і літера, Інститут Релігійних Наук Св. Томи Аквінського 2012. – 408 с.
- Сумма теологии. В 12 томах, Фома Аквинский, Т. 1., К: Ніка-Центр, 2002. – 560 с.