26 листопада 2018 року Верховна Рада України затвердила указ Президента про введення воєнного стану з 28 листопада. Воєнний стан передбачає обмеження певних конституційних свобод на території суміжних з Росією областей, але, наразі, не впливає на терміни проведення чергових виборів Президента України (весна 2019 року). Така двоякість добре перегукується з характером сьогоденної війни — гібридний воєнний стан. Він ніби суворий та вимогливий, але водночас якийсь непевний, «воєнний не до кінця».

Проте, облишмо ці алюзії та натомість спробуємо подумати «що робити далі»? Воєнний стан — це далеко не забавка на кілька днів, про яку умовно забудуть завтра. Це серйозне рішення в історії кожної держави та після цього кроку «А» потрібно робити наступні логічні кроки. Якщо перенести цю ситуацію на побутові конфлікти, то виникає приблизно така паралель: зброю не витягують з чохла, щоб хизуватись, зброю витягують, щоб убивати. Воєнний стан не приймають, щоб демонструвати силу, воєнний стан приймають, щоб воювати.

Чи готова Україна сьогодні воювати з Росією? Певен що готова. Чи виграє Україна цю війну? Певен що ні. А ще певен що в АП і в Міноборони чудово розуміють усі сьогоденні реалії та в класичному розумінні воювати з росіянами ми не будемо. Ми просто продовжимо свій чотирирічний похід на полі дипломатії задля все більшого усунення Росії як гравця з цього поля. Санкції, політичні заяви різних рівнів, спільні заходи, військові навчання — все це продовжить свій укладений плин на поступове і повільне підточування російського берега.

Проте, хотілося б усе таки почати поступ до розуміння, що всі ці санкції та дипломатичні кроки — це добре, але російській владі вже давно на це начхати. Поки Захід мудрує над наступним пакетом обмежень, — кремлівські війська готуються до відкритої війни на своїй території. Умовні сподівання на тверезий глузд, на вплив російських постраждалих від санкцій олігархів чи навіть на зростаючі протестні настрої серед російської молоді розбиваються об гострі скелі приречення. Кремль не зробить крок назад, в жодному випадку. Тому що сьогодні вони — загнані в кут звірі, готові вбивати з причини виключення альтернативи й готові йти до кінця у своєму смертному існуванні. Не вірите? Я просто нагадаю цитату одного підстаркуватого чоловіка, який вже давно втратив зв’язок з реальністю: «Ми попадемо до раю, а вони просто здохнуть».

То що потрібно робити пересічному українцю, який не має особливих навичок гри в дипломатію і не має якісних знайомих серед кіл потенційних заступників українського суверенітету? Найімовірніше, слід робити те ж саме, що і на початку 2014 року — готуватись до війни та зберігати спокій. Можливо в цій пораді не надто багато сенсу, але сторона конфлікту має добру перевагу, якщо вона вповні готова до цього конфлікту, готова застосувати усі необхідні методи й розуміє наслідки.

Що потрібно робити тим, хто має який-не-який вплив на опонента? Передусім, потрібно ставати рішучими. Час як ніколи вимагає впевнених і чітких кроків. Про ці кроки окремі особи згадують ще з 2014 року, а, проте, залишаються непочутими. Від Росії потрібно максимально ізолюватись. Росію потрібно залишити без жодних інструментів впливу на Україну чи взаємодії з Україною. Тому що кожен з цих інструментів взаємодії чи каналів впливу буде використаний супроти суверенітету України як держави в умовному «взаємовигідному» руслі.

Кордон для росіян повинен бути закритим або візовим. Українські дипломатичні місії на території Росії повинні бути закриті. Будь-які російські представництва та дипломатичні місії на території України повинні бути закриті. Будь-яка економічна співпраця, включно з транзитом товарів, повинна бути припинена на підставі воєнного стану. Так, це складно. Так, це майже неможливо в умовах вітчизняного парламентаризму (врешті, нема нічого неможливого). Але про це як мінімум потрібно говорити. І потрібно ставати рішучими. Часу залишилось обмаль.