В історії світової філософії важко зустріти осіб, які мали б більший вплив на усі сучасні життєві аспекти людства аніж Сократ і Платон. Їхні вчення та ідеї формують одну з основних твердинь культури Західного світу. Проте, популярність цих ідей водночас провокує до перманентних спроб критики та переосмислення. Тим паче, що окремі ідеї виглядають аж ніяк не принадними для сучасного соціального середовища, яке помітно змінилось з часів Сократа і Платона. І серед цих ідей яскраво виділяється сукупність міркувань щодо держави, державного устрою та осіб, які формують цей устрій на усіх його рівнях.

Сучасний Західний світ і Західна культура нерозривно пов’язані з відчуттям людської свободи, бажанням обирати шлях своїх діянь, спосіб і очікуваний результат. З появою перших держав та політичних утворень з’явилась і політична свобода, яка визначає можливість громадянина висловлювати власні переконання, здійснювати ті чи інші кроки у дозволеному наявними правовими нормами руслі. За тривалий період людської цивілізації умовний рівень політичних свобод коливався в залежності від устрою обраного регіону. Проте, загальна медіана зростала, даруючи виборчі права, зменшуючи вплив диктатур, поширюючи ліберальні ідеї.

Платон і Сократ жили в іншому середовищі та іншій культурі. Ми знаємо що Платон вважав саме аристократію найкращим державним ладом і негативно ставився до демократії, яка сьогодні є однією з основних політичних систем Західного світу. Проте, відкритим залишається питання щодо свободи у Платона і, зокрема, політичної свободи. Адже політична свобода є наріжним каменем демократії, як політичного устрою. Чи міг Платон так самого негативно ставитись і до політичної свободи, як він ставився до демократії? Чи, можливо, мислитель залишив для неї окрему роль з іншою інтерпретацією у своїй ідеальній державі?

Сократівські міркування у «Державі» Платона умовно розділені на три розділи: визначення філософа, визначення Блага і визначення самої держави. Розглядаючи філософів, як основних кандидатів на «сторожів» держави, Сократ вказує на необхідність наявності в них таких рис характеру як мудрість, розсудливість, доброчесність, сміливість і прагнення до пізнання. Зауважмо, що Сократ нічого не говорить про їхнє ставлення до свободи чи навіть їхній стан у відношення до свободи. Можемо припустити, що такі речі мають бути зрозумілими по замовчуванню, через те, що тільки вільна людина може досягти потрібного рівня якості в перелічених характеристиках. Також, якщо вести мову про саме політичну свободу, то тут Сократ міг зневажити цим фактором з точки зору того, що саме ці люди будуть чи є авторами норм та законів, в якому діятиме держава. Відповідно, творці норм повинні безапеляційно сповідувати ці норми і діяти відповідно них, цим самим показуючи приклад для інших. Врешті, чи може особа, яка справді досягла високого рівня перелічених характеристик діяти інакше?

Ми можемо знайти й підтвердження свободи як цінності в думках Сократа. Щоправда, для цього потрібно на кілька хвилин відійти від «Держави» і заглянути в ранній діалог «Федон», який описує останні години життя Сократа. У своєму виступі до учнів він перелічує істинні «прикраси» для людської душі, що ось-ось відправиться в Царство мертвих. В цьому переліку, поміж стриманості, справедливості, мужності та істини (певно, мова йде про пізнання істини) Сократ згадує і свободу.

А тепер повернемось до «Держави» і перейдемо до другого умовного розділу, в якому мова йде про Благо, як найважливішу ціль пізнання. Тут марно шукати безпосередніх згадок про свободу, політичну свободу чи навіть міркувань про їхню доцільність. Найвище Благо не пов’язане зі світом матерії та існує поза людським буттям, людським характером чи соціальним устроєм. Проте, шлях до пізнання Блага все-таки перетинає поле свободи. Передусім, якщо звернути увагу на алегорію печери з сьомого розділу, бачимо, що люди, які сидять навпроти стіни, – знерухомлені кайданами. Загалом, Платон міг би описати їхнє «знерухомлення» будь-яким іншим чином. Але він використав образ саме кайданів. Та й далі по тексту Платон вживає слово «в’язниця» щодо місця, в якому перебувають згадані особи. А «в’язниця» і «кайдани», як ми чудово знаємо, є безпосередніми протилежностями всьому, що ми розуміємо під свободою. Відповідно, подальший акт зняття оков та спроб вийти з печери можна сприйняти не тільки як шлях до світу ідей, але і як шлях до власного звільнення. І навіть більше: можливо, саме шлях до пізнання Блага та світу ідей лежить, зокрема, через здобуття свободи. Бо невільний не зможе його пройти.

Зауважимо, що наше трактування стосується тільки загального поняття свободи. А як щодо політичних свобод? Давайте ще раз поглянемо на в’язнів, що скупо вдивляються у тіні на стіні. Платон згадував, що серед них є доволі вправні мужі, які за роки спостережень навчились визначати тенденції у хаосі тіней. Тою чи іншою мірою він натякає на наявність якогось устрою чи ладу серед цих бранців. Можливо, у них навіть є ієрархія та власний порядок. І вже певно, що при наявності порядку та ієрархії, той, хто зніме з себе кайдани та спробує вийти з печери — порушить цей уставлений порядок. Чи можна сказати, що шукач істинних ідей переступив не тільки через свій страх, але і через норми соціуму, з яким він ділив цю печеру роками? Під певним кутом зору ця ситуація виглядає саме такою. Врешті, якщо поглянемо на досвід Сократа, його життєвий шлях закінчився саме через порушення уставленого порядку афінян (звісно, на їхню думку). Відповідно, щоб почати свій шлях до Блага, потрібно бути не просто вільним, а й мати змогу чи не боятись порушити можливий уставлений порядок чи норми, які поширені у соціумі. Адже як інакше поглянути на світ під іншим кутом зору?

Зрозуміло, що це є тільки нашим трактуванням і Платон безпосередньо не згадує ні свободу, ні політичну свободу у контексті шляху до пізнання Блага. Проте, в історії з печерою є ще одне «нюанс», який стосується свободи і який ми просто зобов’язані розглянути. Мова йде про тих, хто виводить з печери та супроводжує назад. Саме вони знімають кайдани, показують перші істинні предмети, вчать споглядати на Сонце. І саме вони в кінцевому кажуть «треба». Треба повернутись до печери, щоб вчити чи, принаймні, пробувати вчити інших і ділитись власним здобутим досвідом. Ми не знаємо ким є ці особи. Можливо це ті, хто вийшов з печери й не захотів повертатись. А можливо це ті, хто ніколи й не жив у печері. Проте все це не так важливо. Важливий тільки факт їхнього існування і факт влади, якою вони наділені. Адже те, що хтось може прийти та визволити тебе з тюрми без твого на це бажання, подарувати тобі «страшні» на перший погляд, знання і потім змусити (чи спробувати змусити) повернутись назад — все це не дуже перегукується з політичною свободою та й свободою в цілому. Зате це добре перегукується з платонівським образом ідеальної держави.

Тож пропоную перейти до третього умовного розділу і розглянути державні устрої та людей, які їх формують. Зокрема, мова йшла про аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію. В аристократії Платона політичної свободи не більше, аніж в печері Платона. В цій державі все визначено наперед: юнаків вчать окремо від батьків, батьки працюють згідно з їх умінь, найкращі займаються державними справами. Варіацій особливо нема. Якщо доля обдарувала тебе здібностями — значить ти будеш «сторожовим» держави. І нікого не цікавить що ти хочеш вирощувати оливки: тебе відберуть, навчать, видресирують і вже тоді ти повинен віддати належне суспільству. В ідеалі, в тебе взагалі не мало б виникнути думки щодо оливок і поля, якщо ти справді гідний бути «сторожовим». Але все це — в ідеалі. Насправді будуть все ті ж дивні руки, які знімуть умовні кайдани, проведуть до світу істинних ідей та покажуть Сонце. А потім так же ж дбайливо повернуть у громаду. Можливо це справді ідеальна держава. Але політичних свобод в цій ідеальній державі не багато.

Подальший шифтинг до демократії через тимократію й олігархію відзначається зростанням рівня свобод: люди починають хотіти дивних речей. У тимократичній державі благом стає соціальна значущість і слава. У олігархічній державі це місце займають матеріальні цінності та капітал. На думку Платона такі речі роз’їдають соціальний устрій ідеальної держави. Правильний стан речей повинен спонукати громаду до інших цінностей, а згадані — забороняти. Принаймні для тих, хто повинен стати «стражем» держави. Проте такий стан речей знову ніяк не в’яжеться з політичною свободою. Ідеальний платонівський правитель просто не може прагнути слави чи грошей. Йому це не потрібно. Але, можливо, йому це не потрібно саме через те, що в нього нема вибору і він не знає про можливість таких цінностей. Врешті, під час опису демократії Платон про це і пише.

Проте, давайте ще на мить зупинимось у владі тимократії та олігархії. Уявіть, що основним благом цих устроїв є шоколад. Звичайний чорний шоколад. Всі його прагнуть. Його не важко отримати. Але якщо їсти багато шоколаду — вашим зубам рано чи пізно не позаздриш. Це теж всі знають. Але потяг до шоколаду надто великий. Що має робити ідеальний платонівський правитель в цій державі? Він буде виховувати наступні покоління правителів в такий спосіб, щоб їм і на думку не спало їсти шоколад. І ця система працюватиме аж допоки хтось з них таки не спокуситься на одну маленьку плитку чорного шоколаду і тоді державний лад зробить один крок вниз по драбині рангів. А можна було просто віддатись на поталу «дикого» ринку споживацтва і чекати допоки громада сама не переконається у шкоді надмірного споживання шоколаду. Який з цих підходів управління є більш ефективним — дискусійне питання. Але політичної свободи точно більше в другому.

А як щодо демократії? Про платонівську нелюбов до цього державного устрою відомо усім, хто хоча б переглянув текст «Держави». Звісно, демократія часів життя філософа значно відрізнялась від демократії сьогодення. Та й Платон мав особисті квити з представниками демократичних Афін. Можливо, саме тому в рейтингу філософа вона розмістилась на передостанньому місці. У описі цього устрою Платон чітко вказує на свободу, як на головне благо. Але згадуючи свободу Платон має на увазі її крайній вияв — абсолютну свободу. Врешті, у своїй критиці тимократії та олігархії він теж описував крайні вияви їхніх цінностей.

Демократичний громадянин в трактуванні філософа сповнений прагнень і постійно кидається від однієї ідеї до іншої. Ця непевність та хаотичність і є основною руйнівною силою демократичного устрою. Платон не розглядає якісь можливі механізми саморегулювання: у його демократичній державі їх просто нема. Натомість політична свобода у цій державі звеличена до крайнього рівня, як і загальна свобода. Платон згадує про величезний вибір різних політичних устроїв, які можна зустріти в демократичному суспільстві. Але такий плюралізм думок та ідей його не тішить. Можливо тому, що в цьому суспільстві нема тих рук, які визволяють з кайданів. Тут кожен сам з собою і з іншими. Тут нема тих, хто візьме за руку і виведе до світла. Зате тут є політична свобода.

Наприкінці залишився самотній тиран і тиранічна держава як продукт демократичних крайностей (чи крайностей свобод). Зрозуміло, що ні про яку свободу в тиранічному суспільстві мова йти не може. Тут панує страх, сила, приниження і підлабузництво. Виграє той, хто зможе налякати більшість. Якщо в демократичному суспільстві політична свобода займала позицію абсолюту, то в тиранічному вона перебуває десь глибоко під шаром людських страхів та переживань. Тільки поодинокі громадяни (якщо їх так можна назвати) зможуть відкопати ці відчуття та спробувати змінити стан речей. І якщо вони виживуть та не ступлять на второвану стежку тиранії — то ця держава ще матиме шанс. Але тут ми відходимо від основної теми. Так, політичних свобод під владою тирана не багато.

Отож, ми розглянули три умовні розділи «Держави» Платона через призму наявності в них відкритих чи прихованих згадувань політичної свободи. Окремі наші приклади та судження можуть видатись притягнутими до бажаного контексту. Пропонуємо вважати їх як виключно власні трактування без претензій на загальну істину. А як щодо висновків? У тексті присутні образи свободи та вони здебільшого мають позитивну конотацію. Людина не може пізнати благо, бувши невільною. Але цей образ свободи залишається абстрактним: визволенню з кайданів незнання все одно передує стороння дія чи сторонній вплив. Та і якщо перевести фокус саме на політичну свободу, бачимо, що її значення в «Державі» спадає до значення демократії. Майбутній філософ є вільною натурою. Але його соціальна свобода залишається обмеженою. Він не може жити інакше, оскільки він не знає цього «інакшого». Платон та Сократ вважали, що саме такий порядок речей буде найкращим. Натомість демократичний лад залишається тим порядком, де політична свобода завжди загрожує перейти у крайність і займає місце негативного фактору розвитку громади.

Тому, підсумовуючи, зазначимо, що аристократична держава Платона і політична свобода ходять по різних сторонах вулиці. В цій ідеальній державі, де дисципліна та порядок створили ілюзію стабільності, вільнодумство категорично не вітається. Вільнодумство підважує колони та роз’їдає фундамент. В часи неспокою та мінливості аристократичний порядок видається бажаною метою. Але великі відкриття народжується в хаосі, якого годі шукати серед аристократів. І, можливо, саме тому політичні свободи сьогодення витіснили ідеї Платона які, врешті, окремі мислителі вважали та й вважають тоталітарними.

P. S. З усіма сесіями спільного читання в Cowo.guru можна ознайомитись на сайті ініціативи.