Російська нетрадиційна стратегія ведення бойових дій, названа аналітиками як стратегія «нового покоління», акцентує на психологічних та масових аспектах військового конфлікту більше, аніж стратегії будь-яких їхніх геополітичних партнерів чи конкурентів. В епоху поширення участі місцевого населення у військових діях та уваги до іноземних конфліктів стратегічна оцінка цих аспектів, орієнтованих на маси, є важливішою аніж будь-коли. Анексія Криму та військові дії на Донбасі показали ефективність цієї стратегії нового покоління, розкрили окремі критичні недоліки щодо участі США у так званих «нетрадиційних війнах» та надали порцію інформації для подальшої розробки військової стратегії.

Історичне підґрунтя залучення населення у військових діях

Теоретики ще здавна зауважили, що місцеве населення відіграє значну роль у військових діях. Зокрема, Карл фон Клаузевіц та Сунь-цзи пов’язали народну підтримку з моральним аспектом війни: тобто моральність та легітимність військової кампанії залежить від зацікавлення місцевого населення, яке підтримує кампанію, бере в ній участь, голосує за неї (політично) та страждає від неї. Тому лідери кампанії повинні наголошувати як на людях, що їх підтримують, так і на тих, що ставляться вороже. Дії цих лідерів щодо першої групи осіб повинні бути «доброзичливі, справедливі та праведні, вселяти довіру до них», в той час, коли дії щодо другої групи повинні «поступово виснажувати їх фізично та морально і таким чином долати опір». Населення є третім елементом трикутника Клаузевіца і під час нетрадиційної війни цей елемент є найбільш важливим. Моральне виснаження місцевого населення може створити більше проблем для супротивника, аніж захоплення території чи заподіяння фізичної шкоди. Окрім цього, зазначене виснаження, більшості випадків, є кінцевим результатом окупації території чи тих самих фізичних пошкоджень.

Теоретики і практики ведення партизанських дій, які допомагають державам у веденні нетрадиційних війн, визнають, що місцеве населення є «основним центром тяжіння». Не залежно від методів організації боротьби (чи це «три кроки» Мао, чи це «фокізм» Че, чи якась інша стратегія) організатори погоджуються, що без підтримки місцевого населення така боротьба приречена. У своїх посібниках Мао і Че озвучили цю тезу. Ще перед початком військових дій основним завдання для Мао є «переконати якомога більше людей приєднатися до руху, щоб поступово перетворити його на критичну масу». І з повною певністю Че переконаний, що «повна кооперація людей» є запорукою подальшого успіху. «Робота з людьми повинна пояснювати мотиви революції, візію її завершення та поширювати правду про те, що перемога народу над ворогом є беззаперечним логічним кінцем». Таким чином місцеве населення є центром тяжіння у всіх видах бойових дій не залежно від того чи це є повстання, чи боротьба з ним, чи це війна минулого, а чи сьогодення.

Якщо взяти до уваги усі останні зміни в медіа, технологіях та культурі стає зрозуміло, що місцеве населення відіграє ще більшу роль у нетрадиційних конфліктах 21 століття. Це епоха цілодобових всюдисущих новин, коли звичайні люди за допомогою смартфонів, телебачення та соціальних мереж можуть відстежувати дії влади та військових з винятковою точністю. Люди є більш пов’язаними та водночас більш не постійними. Окремі особи є піддатливими до відволікання. Останні політичні чутки чи новини про грозу, через яку можуть скасувати «Національну гру» — всі ці повідомлення можуть серйозно вплинути на порядок денний споживача інформації. Ще більше занепокоєння викликає те, що більшість населення є піддатлива до дезінформації. У нескінченній гонитві за телевізійними рейтингами ЗМІ проштовхують у прямий ефір праймтайму «приголомшливі історії» без належної перевірки фактажу, показують «експертних» аналітиків, які перебувають під емоційним впливом і свої емоції передають на глядачів.

Перелічені вище фактори є серйозним викликом для політичних/військових лідерів, які беруть участь у нетрадиційних війнах. Успішні методи ведення таких війн починаються ще задовго до того моменту, коли спалахує перше насильство (так звана «фаза нуль»). Проведення «фази нуль» є ефективним навіть тому, що дії під час неї за допомогою невійськових методів формують потрібну оперативну ситуацію, запобігають спалахам передчасного насильства. Звісно, багато скептиків вбачають у цій фазі недоліки. Зокрема, відзначають те, що такі «м’які» інструменти впливу як дипломатія, економічна допомога та пропаганда вимагають великих зусиль і не обіцяють на виході миттєвий результат. Громадськість може вирішити, що подібні методи є не потрібними й марнотратними.

Зіткнувшись з подібними скептиками стратеги повинні наголошувати на терпінні щодо результатів, оскільки згадана робота «фази нуль» використовує невійськові інструменти та допоможе запобігти надмірному насильству, а то і взагалі уникнути його. Іншими словами, громадськість повинна «купитись» на методику нетрадиційної війни. Окрім цього, стратеги повинні обманювати та маніпулювати думками опонентів з міжнародного пулу тих, хто може критикувати подібні кампанії та намагатись протистояти їх проведенню. Наскільки якісно нове покоління російської стратегії справляється з цими завданнями? Чи отримує російська влада натхнення від підтримки місцевого населення вказуючи на відсутність такого в опонентів? Відповіді на ці питання дозволять оцінити ефективність стратегії Росії.

Російська теорія

Як в теорії, так і на практиці, нова російська військова стратегія високо оцінює елемент місцевого населення у війні. У своєму звіті для Національної Академії Оборони Литви Яніс Берзінш влучно описує російську стратегію як психологічні чи інформаційні військові дії. В той час, коли попередні стратегії фокусувались на логічних чи матеріальних складових, зокрема на силі армії суперника, сьогодні Росія змінила поле бою на свідомість мас.

Таким чином з точки зору російської стратегії, сучасні військові дії опираються на ідею, що основне поле бою знаходиться у свідомості людей і, як результат, війни нового покоління будуть відбуватись за допомогою інформаційних та психологічних засобів для того, щоб домогтись переваги в силах і засобах контролю, морально та психологічно подавити військові сили суперника та цивільне населення.

Берзінш подає такі принципи «розвитку російських військових сил до 2020 року»: вплив є пріоритетнішим над руйнуванням; внутрішній розбрат є пріоритетнішим над знищенням; культура є пріоритетнішою над зброєю чи технологіями. Це справжня повноцінна війна, яка складається з політичних, економічних, інформаційних, технологічних та екологічних інструментів. Ця стратегія реалізується за допомогою восьми конкретних етапів, починаючи зі створення «сприятливої політичної та військової ситуації в регіоні» задовго до початку самого конфлікту. Ця перша фаза є однією з найважливіших. Таким чином, з точки зору цієї стратегії, нема різниці між війною та миром: війна відбувається всюди, завжди та за допомогою усіх наявних ресурсів.

Окрім цього, оскільки Росія надає перевагу невійськовим та ненасильницьким методам, ця війна нового покоління рідко переростає в повномасштабний військовий конфлікт. Також, стратегія Росії акцентує на важливості обману та дезінформації задля приховування власних агресивних дій (політика «маскування», «maskirovka»). У виданні «Тактика» російський стратег Василь Резниченко пояснює політику «маскування» як «комплекс заходів щодо введення суперника в оману щодо наявності та розташування військ, військових об’єктів, їх статусу, бойової готовності та операцій, а також плани командних елементів». Російська нетрадиційна війна настільки вдало використовує обман, що здалеку ця війна схожа на мир.

Російська практика

Росія майстерно використала нову стратегію в Криму та на Донбасі. Розглянемо вторгнення до Криму, яке Росія провела під виглядом гуманітарної інтервенції. З невеликим локальним повстанням Росія обережно повернула півострів до своєї сфери впливу:

Цей успіх красномовно описує той факт, що за три тижні без жодного пострілу моральний дух українських військових був пригнічений і всі 190 українських баз були здані. Замість проведення масової висадки танків та артилерії, кримську кампанію провели менше аніж 10 000 десантників (в основному це була морська піхота, яка вже й так була дислокована в Криму, за підтримки кількох батальйонів повітряно-десантних військ і спецназу) супроти 16 000 українських військових. На додаток зазначимо, що найважчим транспортним засобом в цій кампанії був колісний БТР-80.

Слідуючи теорії нетрадиційної війни Росія провадила тотальну війну з використанням цілого набору інструментів «м’якого впливу» для формування потрібного середовища ще задовго до 2014 року і для впливу на громадську думку задля підтримки самого вторгнення. По-перше, вони працювати за допомогою місцевих сил: платили гроші олігархам на утримання власних бойових загонів, підкуповували місцевих чиновників задля формування тіньового уряду, а також допомагали загонам сепаратистів, надаючи їм розвідувальні дані, пайки, інші важливі матеріально-технічні засоби. Росія також підтримувала тісні економічні зв’язки з місцевим бізнесом: вкладала чималі гроші в промисловий та енергетичний сектори. Врешті, російська влада застосовувала чималий інструментарій пропаганди на власних місцевих ЗМІ, поширюючи образ офіційного Києва як «маріонетки Заходу» і розповідаючи про спільну історію та культуру України і Росії. За допомогою цих методів Росія залучила значну підтримку місцевого населення і послідовно заперечувала присутність в Криму власних військових сил — справжнє маскування в дії. Місцеві опитування показали значну підтримку щодо російського вторгнення, відсутність будь-якого опору щодо дій проросійських сил та перехід влади до проросійського тіньового уряду. Водночас в українській армії в Криму відбувались факти масового дезертирства, відмови від боротьби.

Стратегія комунікації: надихай прихильників, обманюй критиків

Росія ефективно використовує медіа та комунікацію під час ключових етапів реалізації стратегії війни нового покоління. Зрештою, не так важливо що робить Росія, як те, як вона, за допомогою комунікації з міжнародною спільнотою та власними громадянами, захищає легітимність своїх дій. Вторгнення на територію України яскраво ілюструє те, що, по-перше, Росія вводить в оману міжнародне товариство, обходить традиційні методи міжнародного стримування та встановлює власне визначення легітимності. По-друге, Росія заручається масовою підтримкою власних дій зі сторони місцевого населення.

Росія встановлює власну легітимність шляхом співпраці з Федеральними Зборами (місцевий національний парламент). За допомогою методу під назвою «легалізм» (legalism) офіційний Кремль переконує парламент надали юридичні повноваження щодо застосування армії на території України. Починаючи з 2014 року вони видали два юридичні документи на застосування сили: документ щодо захисту та самозахисту росіян, які проживають на території Донбасу та Криму; документ щодо застосування військових сил на Донбасі та в Криму через незаконне усунення чинного президента України Віктора Януковича у 2014 році.

Згідно з реакцією США та Європи ці документи є нелегітимними: вони забезпечують інтереси Росії через порушення суверенітету України. Проте, легалізуючи акт на підтримку самооборони та суверенітету Росія перевертає традиційні механізми стримування з ніг на голову. Дійсно, право на самооборону чітко прописано в 51 статті статуту ООН. Разом з тим у 5 статті договору про НАТО вказано, що «військовий напад на одного з членів альянсу» буде розглядатися як напад на весь альянс. Наразі не зрозуміло яким чином повинен діяти союзний договір у випадку військових дій нового покоління. Російська стратегія розмиває межу між військовими та невійськовими діями, особливо коли агресор висвітлює свої кроки як самооборону, яка підкріплена статутом ООН. Врешті, як Росія, так і її опоненти, застосовують той же ж словниковий запас для узаконення власних політик: «самовизначення», «самооборона», «суверенітет». Проте, наразі в цих конфліктах Росія залишається єдиною стороною, яка ефективно використовує цю риторику на підтримку своїх дій як в нульовій фазі, так і на пізніх етапах, коли потрібно застосовувати військові сили.

Подібного до того, як російська влада діє на міжнародній арені, за тим же ж принципом вона працює і з власним населенням, розповідаючи про оптимістичне майбутнє після реалізації власних амбіцій, і, таким чином, зберігає тривалу підтримку зі сторони електорату. Сьогодні в Росії є чимало газет, журналів та радіостанцій. Проте, телебачення залишається основним джерелом новин на тему стратегії та ролі Кремля в наявних конфліктах і грає вирішальну роль у процесі формування громадської думки. Телевізійний продюсер Пітер Померанцев у власній книзі «Нічого правдивого й усе можливе» вказує на наступне:

В країні, яка складається з дев’яти часових поясів, займає шосту частину суші, простягається від Тихого океану до Балтійського моря, від Арктики до пустель Центральної Азії, від середньовічних сіл, в яких люди ще досі набирають воду з криниць руками, через міста — заводи та сині віконні панелі хмарочосів Москви — телебачення залишається тією єдиною силою, яка можу об’єднати та керувати цією країною.

Російська влада є безпосереднім власником «Першого каналу» та каналу «Росія 1» — двох з трьох найбільших телестанцій у країні. В той самий час, власником третього найбільшого каналу НТВ, як і більшості провідних газет та радіостанцій, є місцеві олігархи. Місцева влада застосовує жорстку цензуру щодо можливої критики власних дій. Влада наймає спеціальних медійних «тролів» задля тиску в соціальних мережах на тих журналістів, що проводять власні розслідування щодо дій влади, на осіб, які підтримують Україну та й просто на політичних суперників як в самій Росії, так і закордоном (для прикладу, на канцлера Німеччини Ангелу Меркель). Ці «тролі» працюють на спеціальних «фабриках» і діють в команді, створюючи видимість справжніх дебатів та, таким чином, вводять в оману пасивних користувачів.

Державний вплив на місцеві ЗМІ забезпечує владі прямий канал для поширення інформації та дозволяє їй отримати успіх у війнах нового покоління та легку перемогу в Україні. В результаті народна підтримка, найважливіший стовп сучасної нетрадиційної війни, залишається в Росії на високому рівні. Згідно з дослідженнями Carnegie Endowment, Georgetown Journal of International Affairs, BBC, Freedom House та інших інституцій російські глядачі вірять в об’єктивність національних телестанцій і ця довіра продовжує зростати. Для прикладу, 88% вірять, що США та ЄС маніпулює власними медіа в «інформаційній війні» супроти Росії, в той час, коли офіційний Кремль повідомляє істинні факти.

Не дивно, що росіяни підтримують дії влади щодо легалізації вторгнення на територію України. І хоча вони здебільшого виступають проти ескалації конфлікту з країнами НАТО чи збільшення контингенту російських військ закордоном, нова військова стратегія спрямована саме на убезпечення від подібного розвитку подій. Зауважте, що пройшло вже понад два роки з того моменту, коли «маленькі зелені чоловічки» окупували Крим і частину Донбасу, а Захід, наразі, не дав чітких сигналів щодо готовності перейти до повномасштабних військових дій у випадку загострення конфлікту. Насправді зменшується навіть рівень підтримки європейською спільнотою таких невійськових факторів стримування як економічних санкцій.

Уроки для США

Нове російське покоління військовий дій дає для стратегії США кілька важливих уроків. По-перше, США повинні визнати важливість «нульової фази» операцій та запровадити психологічні, інформаційні та інші невійськові методи задля передбачення та запобігання можливим конфліктам. Наразі військова доктрина США демонструє низьку готовність до подібних війн і здебільшого сфокусована на традиційних методах боротьби. Для прикладу, першим кроком на етапі «підготовки» є «видача дозволу на реалізацію нетрадиційних методів ведення бойових дій». Так ніби нетрадиційні методи війни це що таке, що можна увімкнути чи вимкнути однією дією. Натомість ці нові нетрадиційні методи повинні діяти цілодобово і постійно, використовуючи усі наявні ресурси нації задля формування потенційного середовища для подальших дій. Це не тимчасова військова кампанія, це життя. І лідери США повинні адаптуватись до цих реалій.

По-друге, вище керівництво США повинне використовувати медіа для підвищення рівня толерантності та довіри щодо військових дій. В той час, коли CNN чи Fox News може показати втрату аеропорту чи ключової будівлі в Донецьку як великий провал, військові знають що це тільки один крок у загальній військовій кампанії, яка може тривати кільки років. Супереч Росії, де влада та армія контролює порядок денний через власні ЗМІ, ЗМІ в США є більше незалежними та повинні такими залишатись. Натомість офіційні особи в США повинні набратись рішучості у своїх публічних виступах та повідомленнях і наголошувати на можливих тривалих військових кампаніях супереч любителям швидких результатів «вже і зараз». Швидкі результати більше не актуальні в епоху нетрадиційних війн. Також потрібно шукати шляхи для обмеження поширенню неправдивої інформації, що може вплинути на публічну думку щодо військової кампанії.

Врешті, на додачу до розробки власної стратегії ведення нетрадиційної війни, США повинні замислитись і над інструментами протидії російській стратегії. Це може включати створення нових теле- та радіостанції для поширення проукраїнської пропаганди на Донбасі; зміцнення економічних та торговельних зв’язків між Україною та Заходом; скасування тих санкцій, які завдають шкоди місцевому населенню і формують негативний образ щодо США та їх союзників; провадити агресивну інформаційну кампанію щодо висвітлення усіх недоліків та зловживань зі сторони Росії на внутрішній та світовій аренах. Ця нова війна в Україні у своїй основі є війною на виснаження: послаблення суперника за допомогою невійськових методі дасть великі дивіденди в довгостроковій перспективі.

Джерело