Тема гарантованого мінімального прибутку вже ось кілька років не сходить з дискусійної платформи в Європейському Союзі. Спершу Фінляндія вирішила провести експеримент над власними безробітними (і таки проводить його). За ними швейцарці організували референдум щодо можливості реалізації подібного фінансового механізму у власній країні (громада сказала, що не варто). В Україні, наразі, згадана тема обмежилась петицією на сайті Президента.

Опираючись на досвід фінів можемо окреслити приблизні цифри щодо українських реалій запровадження гарантованого прибутку. Фіни, наразі, платять 560 євро на місяць, проте, в майбутньому збираються підняти планку до 800 євро. 800 євро, станом на 2016 рік, це близько 28% від середньої місячної заробітної плати у цій країні.

В Україні середня місячна зарплата складає близько 6500 гривень станом на кінець 2016 року. 28% від цієї суми — це 1820 гривень. Давайте, припустимо, що ми хочемо виплачувати гарантований дохід усім повнолітнім громадянам. У 2014 році кількість населення в цій віковій групі становила близько 38.5 мільйона осіб. Оскільки свіжіших даних я не знайшов, а наше дослідження не претендує на жодну академічність, візьмемо саме цю цифру.

Тепер виведемо приблизну цифру бюджетних витрат на забезпечення гарантованого прибутку. Ця сума складе близько 70 мільярдів гривень і становить 7.8% від загальних витрат зведеного бюджету. На перши погляд, цифра дуже значна. Але погляньмо на соціальні витрати, які можна “закрити” через введення гарантованого прибутку.

Передусім, це допомога по безробіттю та різні соціальні субсидії. У 2016 році в бюджеті було закладено 35 мільярдів гривень тільки на житлово-комунальні субсидії. На допомогу по безробіттю Уряд виділив 7.4 мільярди гривень. Якщо до цих сум додати інші субсидії та фінансові допомоги, витрати на обслуговування усіх цих соціальних служб, — загальна цифра може потенційно досягнути виведеної позначки у 70 мільярдів (якщо хто має здоров’я і бажання порахувати — будемо вдячні).

Проте, у випадку запровадження гарантованого прибутку зникне проблема неефективного та нецільового використання коштів, які призначені безробітним чи тим, хто їх потребує. Кошти отримують усі та кожен самостійно вирішує на що їх витратити. Нема потреби у контролю за цим процесом. Нема потреби утримувати великий штат соціальних працівників для розподілу цих коштів та оперування ними. Відповідно, теоретично, навіть при рівних сумах видатків для обох варіантів, варіант з гарантованим доходом, з точки зору лібералізації економіки, виглядає значно привабливішим.