Джерела комунітаризму

Джерела комунітаризму

Спроба критичного огляду ідеї спільного блага

Вступ

Навіщо і кому сьогодні може знадобитись філософія, окрім як вести неспішні дискусії задля інтелектуальних розваг? На це запитання нема простої відповіді чи «прикладів на поверхні». В більшості свого свідомого життєвого шляху ми не торкаємось проблем, шляхи до розв’язку яких потрібно шукати у філософських працях. Одним з небагатьох винятків є тема визначення справедливості в різних проблемних ситуаціях. І такі ситуації можуть трапитись на шляху не тільки юриста-практика, але і пересічного громадянина.

Врешті, ми кожного дня маємо справу з питаннями справедливості. Ми переймаємось цінами на ліки та громадський транспорт, нас турбує питання екології в себе біля дому, ми переживаємо за постраждалих від недавньої повені та за невеликі суми компенсацій, які вони отримали. В кожного з нас є свій вектор уваги у фокус якого час від часу потрапляють схожі події. І деякі з них породжують знайоме відчуття дискомфорту, яке закликає до рішучої дії та засудження — відчуття несправедливості.

Чому ми вважаємо одні ситуації справедливими, а інші — ні. Звідки ростуть коріння тих критеріїв, за якими ми реалізуємо цей розподіл? Врешті, які принципи лежать в основі визначення цих критеріїв? Звідки ми їх взагалі взяли? На на наше щастя, ці запитання виникли не вчора і навіть не в минулому столітті. Теорії справедливості (а саме про них я веду мову) у своїй тяглості досягають античної епохи і десь там розчиняються в ранніх роботах Платона і досократиків. Теорій, в цілому, є не так багато (і, певно, це плюс), але, щоб розглянути навіть основні, — доведеться писати чергову книгу. В цій роботі мене ж цікавить тільки одна: «найсвіжіша» і, певно, найактуальніша. В цій роботі я хочу поговорити про теорію спільного блага, більш відому на Заході під терміном «комунітаризм». У першій частині роботи я спробую коротко окреслити основні ідеї комунітарного розуміння справедливості, причини їх виникнення та зв’язок з іншими ідеями. У другій частині я подам критичний погляд на комунітаризм, особливо в практичній площині. Я спробую описати ситуації, в яких комунітарний аргумент перестане працювати. Цей текст не претендує на академічність, але може стати хорошою відправною точкою для подальшого вивчення ідеї спільного блага.

Комунітаризм: основні ідеї

Спільнота і суспільство Фердинанда Тенніса

У 1887 році німецький соціолог Фердинанд Тенніс публікує ключову у своїй кар’єрі працю під назвою «Gemeinschaft und Gesellschaft. Grundbegriffe der reinen Soziologie». Я не певен чи дискусії щодо коректності перекладу назви цієї праці на українську вже завершені, тому одразу зауважу що мій переклад — це власна інтерпретація. Українською цю праця можна подати приблизно так: «Спільнота і суспільство. Ключові поняття чистої соціології». У цій роботі Фердинанд Тенніс пояснює, що всі соціальні групи у світі можна розділити на два типи: gemeinschaft (спільнота/громада) та gesellschaft (суспільство). Спільнота — це той тип соціальної групи, всередині якої присутні міцні міжособистісні зв’язки, сформовані на основі цінностей і переконань, які властиві цій групі. Спільнота — це невелике компактне поселення в ізольованих районах українських Карпат чи грузинської Сванетії. Це також локальні політичні рухи, релігійні громади, гурток любителів птахів, альпклуб, ітд. Спільноті властива тяглість до родоплемінних типів відносин, або те, що сьогодні називають трайбалізм.

Суспільство — це соціальна група високоатомізованих (або краще написати «ціннісно ізольованих») індивідів з слабкими міжособистісними зв’язками. Простіше кажучи — це індустріальне (чи вже навіть постіндустріальне) населення великого мегаполісу, де окремі індивіди можуть не знати нікого серед власних сусідів («знати» мається на увазі як друзів, а не «знати в обличчя»), натомість мати чимало друзів з інших міст чи навіть країн. Для представника спільноти ключовим гарантом його «виживання» є умовний керівник цієї спільноти, який може вирішити складну суперечку, до якого можна звернутись за захистом (як, для прикладу, у родинних відносинах роль батька). У суспільстві ключовим гарантом є держава (або якийсь інший тип центральної влади), яка через поліцію, медичну службу, пожежну службу, армію, суди, місцеву владу забезпечує життєздатність цієї соціальної групи.

Сучасні комунітаристи вважають, що паростки їх ідей походять саме з ідеї спільноти в інтерпретації Фердинанда Тенніса, а дуалізм gemeinschaft та gesellschaft добре ілюструє природу виникнення основних комунітарних ідей.

Антиліберальна справедливість

Я сьогодні ще один раз повернусь до ідей Тенніса, а наразі ж хочу зробити акцент на одній важливій деталі в історії розвитку комунітаризму. Комунітаризм, на відміну від утилітарної чи ліберальної ідеї, не виник як щось самостійне, чому передував певний аналіз з чистого аркушу. Джеремі Бентам прагнув винайти просту та ефективну на його думку «інструкцію» для організації справедливого суспільства — так він придумав утилітаризм. Утилітаризм не пережив кризи двох світових воєн (не складно виправдати існування концентраційних таборів з утилітарної позиції) і світ поступово перейшов до ліберальних/лібертаріанських ідей. Джон Роулз теж прагнув віднайти інструкцію. Він не обіцяв що вона буде простою, але спробував звести до найпростішого можливого формулювання. Так ми отримали контур сучасної ліберальної ідеї з двома принципами Роулза та категоричністю людських свобод (ну або ж просто категоричністю свобод, якщо вести мову тільки про лібертаріанство).

Але ліберальна ідея, як стверджують комунітаристи, не пройшла випробування кінця XX початку XXI століття. Майкл Сендел наводить кілька прикладів, коли ліберальна позиція не виглядає справедливою в сучасних реаліях і коли коректнішим було б повернення до цінностей: ринок донорських органів, сурогатне материнство, завищення цін в умовах надзвичайних ситуацій. Поруч з цим, для нас важливими є не ці приклади, а сама суть процесу становлення комунітарних ідей — це була реакція на кризу лібералізму, а не спроба створити з нуля ще одну теорію. Відповідно, з основними ідеями комунітаризму найкраще знайомитись саме так — через протиставлення ліберальним/лібертаріанським ідеям свобод.

Ключові ідеї комунітаризму

У своєму повсякденні ми приймаємо рішення щодо справедливості на основі власного набору цінностей та принципів. Неможливо приймати такі рішення ізольовано від впливу цих цінностей та принципів. Ця позиція — антитеза до ідеї Роулза про потребу відкинути власні моральні переконання при розгляді питань, які стосуються справедливості. Джон Роулз вважав, що для побудови справедливого суспільства потрібно керуватись виключно раціональними аргументами. Комунітаристи вказують, що це ілюзія: неможливо мислити у відриві від власних цінностей. На їхню думку, ми, в окремих випадках, можемо навіть не підозрювати, що в основі нашого ж раціонального аргументу (в його раціональності ми не сумніваємось) лежить певний глибоко ціннісний погляд на ситуацію.

Цінності та принципи ми отримуємо із середовища яке нас оточує. Саме навколишні люди формують наш ціннісний набір, а не ми самі. Хоч і в дорослому віці ми можемо впливати на цей процес — стартові умови нам не підконтрольні. Лібертаріанці (і, в певній мірі, ліберали також) вважають, що ключовою структурною одиницею суспільства є індивід. Саме він є важливим елементом при потребі з’ясувати що це за суспільство і чого воно прагне. Комунітаристи кажуть, що це помилкове судження і що найважливішим структурним елементом суспільства є невелика локальна громада (community — звідси і «комунітаризм»). Саме громади визначають характер суспільства, його загальний вектор розвитку і потенціал. Це чудово можна проілюструвати на прикладі роботи політтехнологів під час виборчих процесів. Демократичні держави декларують, що голос кожного громадянина є важливим у підсумку і закликають долучатись до процедури волевиявлення. Проте, для політтехнолога не так важливо як проголосує умовний громадянин Петро чи громадянка Марія, як те, до яких місцевих громад вони належать і як голосують ці громади. Важливо знати, що католики старшого покоління певного району міста обирають одного кандидата (і до їх переліку належить Петро), а католики молодшого віку — зовсім іншого кандидата (і до них належить Марія). Боротьба відбувається за увагу цих спільнот, а не за індивідуальні голоси Петра та Марії. І в цій боротьбі ключовими є цінності цих спільно.

Кількома рядками вище я згадував Фердинанда Тенніса і його ідею поділу соціальних груп на gemeinschaft та gesellschaft. Так ось, gesellschaft — це ліберальна спільнота, в якій об’єднуючим фактором виступає умовна ідея держави. Ми живемо разом бо належимо до однієї етнічної групи чи прагнемо спільних політичних ідей. Але у нас нема інших об’єднуючих факторів. Простіше кажучи, мені не важливо на якій саме території країни (чи Світу, якщо мова йде про геополітичний вимір) я буду працювати на досягнення зазначених вище ідей. Я — універсальний мобільний громадянин, який не прив’язаний до окремої території. Але іншою є картинка в gemeinschaft. Gemeinschaft — це комунітарна громада. Держава ще присутня в цьому контексті, але вона другорядна (а інколи і ворожа) по відношенню до моєї громади. Мені важливо бути з цією громадою (навіть якщо я зараз перебуваю в іншому місці — для мене важливо повертатись до громади). Основним об’єднуючим фактором в цій соціальній групі є локальні цінності, притаманні саме цій групі.

Весь наш набір цінностей можна вибудувати ієрархічно і, таким чином, вивести основні базові цінності. Основні базові цінності є складними для порівняння між собою. Для прикладу, складно об’єктивно визначити що є кращим поміж рівністю людей та свободою індивіда навіть в конкретній ситуації. Аргументи, базовані на цих цінностях, будуть абсолютно логічними в обох конкурентних позиціях — в нас просто нема шкали чи інструментарію з якими можна визначити який аргумент кращий чи яка цінність в цьому випадку буде більш важливішою. Макінтайр для ілюстрації цього принципу наводить три аргументи в суперечці про справедливість війни:

  1. Справедлива війна — це та війна, в якій результати перевищують затрати, що виникли під час і після війни. Також в такій війні можна чітко розрізнити сторони конфлікту: тих, хто зацікавлений у війні і тих, хто змушений брати в ній участь чи бути причетним. Але в сучасних війнах неможливо прогнозувати перебіг і складно реалізувати поділ на зацікавлених та учасників. Відповідно, усі сучасні війни несправедливі і нам слід їх уникати.
  2. Єдиний спосіб зберегти мир — стримувати агресора. Відповідно, потрібно підтримувати армію на належному рівні і бути готовий до початку збройних дій.
  3. Війни між державами приносять тільки розруху, але війни за визволення колоніальних народів третіх країн світу необхідні та виправдані. Перший аргумент базується на цінності збереження людського життя. Другий аргумент — на цінності успіху (в плані перемоги в гіпотетичній війни). Третій аргумент — на цінності людської свободи. Усі три аргументи є раціональними і можуть бути використані в дискусії. Але якщо учасники дискусії використають усі три — їм буде складно домовитись.

Основним механізмом вирішення складних ситуацій та визначення справедливого рішення є діалог і, зрозуміло, готовність до діалогу усіх сторін. В поясненні до попереднього принципу я навів приклад Макінтайра щодо дискусії про справедливу війну. Не зважаючи на те, що кожна сторона опирається на неспівмірну цінність, через діалог вони можуть домовитись про спільну позицію десь «посередині» визначених крайніх точок. Діалог — це не обов’язково дискусія у визначений день за столом. Це може бути тривалий процес, який передбачає як і безпосередню дискусію, так і власні роздуми, аналіз своїх позицій. Але основою цього діалогу є готовність брати участь і готовність робити «кроки назад» разом з опонентом (а інколи і односторонньо). Для прикладу, у випадку з власником кондитерського магазину, який відмовляється випікати весільні торти для одностатевих пар через власні релігійні переконання, ми можемо дозволити йому сповідувати власні принципи у веденні бізнесу (не зважаючи на те, що це дискримінація за статевою ознакою), але, натомість, він бере на себе зобов’язання сплачувати додатковий податок, частину якого (або і весь) місцева влада віддаватиме на просвітницькі програми з подолання дискримінації. Звісно, це просте поверхневе рішення швидше за все не сподобається підприємцю. Проте, це тільки перший крок в дискусії і такими невеликими кроками ми зможемо прийти до спільного рішення.

Комунітаризм: критика

Перед тим як перейти безпосередньо до критичного розгляду комунітаризму я б хотів ще раз наголосити на тому, що сам комунітаризм в певній мірі є відповіддю чи реакцією на ліберальну ідею справедливості. В основі ліберальної (та й лібертаріанської) ідеї справедливості лежить свободи індивіда як цінність (мова йде про свободу слова, свободу віросповідання, свободу пересування, ітд). Така ситуація є зрозумілою для Західного світу в межах культури якого образ вільної людини пройшов довгий шлях еволюції і перемістився в площину політичних свобод як базових прав індивіда. Проте в інших культурах свобода індивіда може займати кардинально інше місце в ієрархії цінностей або ж взагалі не фігурувати як пріоритет (для прикладу — в китайській культурі). Що робити з такими культурними позиціями? Невже ліберальна ідея справедливості має сенс не на усій Земній кулі? Можливо, є певні культури, для яких ця ідея не актуальна? В такій ситуація комунітаризм, видається, має потенціал до розв’язання культурних розривів та може запропонувати теорію справедливості яка підійде усім. Я спробую перевірити цю тезу через критичний огляд комунітарних принципів і шляхом опонування їм з точки зору ліберальної ідеї справедливості.

Аргумент про неможливість ізолювати індивіда від його власних переконань та цінностей при розгляді питань які стосуються справедливості. Певно, це один із найсильніших аргументів проти ліберальної ідеї Роулза. Нам справді важко бути морально об’єктивним (якщо таке взагалі можливо). І навіть більше, сам цей принцип в ліберальній ідеї теж (в певній мірі) базується на цінностях. В його основі — цінність рівності індивідів (ми відмовляємось від власних моральних позицій щоб вести перемовини у рівних ситуаціях опираючись на раціональні аргументи). Але неможливість чогось не означає що ми не маємо прагнути цього, якщо таке прагнення розвиває в нас певні позитивні практики. Наскільки простішою була б ситуація у пошуку справедливих рішень, якби між нами не було моральних перепон (або якби ми могли їх ігнорувати)? Для прикладу, релігійні конфлікти втратили б сенс і перетворились на конфлікти за майно чи територію. То чи не виглядає в цьому випадку аргумент, який ми розглядаємо, як своєрідна втеча від відповідальності та небажання спробувати вирішити проблему може і складнішим, але все таки дієвим шляхом? Можливо, ми і справді наразі не можемо дискутувати про справедливе у відриві від власних ціннісних орієнтирів, але чому ми не можемо прагнути так робити? Відточуючи власне вміння ціннісно абстрагуватися, — ми, з часом, зможемо перейти на якісно інший рівень дискурсу.

Аргумент про оточення як основне джерело наших цінностей та принципів. Ліберальна ідея розглядає індивіда як ціннісну першооснову суспільства. Натомість, комунітаристи вважають, що суспільство формують невеликі компактні громади і саме ці громади визначають ціннісні орієнтири своїх учасників. В певній мірі ця дискусія схожа на дискусію про первинність курки та яйця. Проте, на мою думку, у протистоянні індивіда та громади все таки є рішення. Я вважаю, що громади справді є умовними «передавачами» ціннісних орієнтирів і закладають їх кожному власному індивіду в ранні роки його життя. Але громади не є «виробниками» цих цінностей. Цінність стає цінністю коли до неї починають ставитись як до такої. І цей перший крок робить саме індивід, а не суспільство, яке вже згодом може перейняти цю позицію від одиночного індивіда. Врешті, новонароджені учасники цього суспільства на шляху до дорослішання перебуватимуть в полі впливу цієї нової цінності і вже на її основі свідомо чи несвідомо вибудують власну ціннісну ієрархію.

Проте, цей контраргумент особливо ситуацію не змінює. Навіть якщо ми погодимось, що цінності «виробляє» індивід, — суспільство залишається ключовим «передавачем» цінностей. Чи не залишається? Що взагалі ховає за собою фраза «спільнота формує наш ціннісний набір»? За ширмою цього процесу все одно діють люди (наші батьки, вчителі, вихователі, друзі). Якщо ми бажаємо спростити схему — ми говоримо, що це суспільство передало нам цінності (учасниками якого є ці ж наші батьки, вчителі, ітд). Але, фактично, їх передали нам конкретні індивіди, не зважаючи на те, що вони є представниками цього суспільства. Що заважає одному індивіду передати власній дитині зовсім інший набір цінностей, аніж той, що побутує в його оточенні? Можливо, це і виглядатиме як боротьба Давида з Голіафом, але навіть ці краплини «чужих» ідей також матимуть вплив на загальну ціннісну картинку майбутнього громадянина. Тоді хто в цьому випадку є «передавачем» цінностей: індивід чи суспільство? Мені видається, що в такому прикладі роль індивіда є важливішою.

Аргумент про неможливість порівняння базових цінностей. Цей аргумент, можливо, є найважчим в плані спроби його спростування. Якщо запитати себе, що для вас є пріоритетом: гроші чи здоров’я, то, з великою ймовірністю, ви виберете здоров’я. Але якщо поставити це ж запитання стосовно здоров’я та свободи — вибір перестає бути простим. Тим більше, якщо вам потрібно вивести універсальну раціональну позицію щодо цього порівняння, яка задовольнятиме усіх. Можливо, саме з цієї причини Джон Роулз та інші ліберальні теоретики справедливості прагнули позбутись умовного ціннісного ярма. Лібералізм просто пропонує відкинути власні цінності і шукати раціональні аргументи. Натомість, комунітаристи вказують на важливість дискусії під час спроб віднайти вихід з такої, на перший погляд, патової ситуації. І якщо сторони зійшлись на справді непорівнюваних цінностях — кожному варто зробити крок назад і спробувати домовитись ще раз (як один з варіантів розв’язання умовної кризи). Проте, на мою думку, цей самий «крок назад» (чи будь-який інший технічний прийом, який передбачає певну відмову від патової позиції) нічим особливо не відрізняється від «звільнення від цінностей» лібералів. Зрозуміло що Роулз пропонує позбутись взагалі усіх цінностей в обговоренні питань справедливості (крім свобод), а ми наразі розглядаємо виключно базові неспівмірні цінності. Проте, результат обох дій (і Роулза, і комунітаристів) буде однаковий — ми просто умовно «забуваємо» про ці базові неспівмірні цінності. Роулз справді забуває, а комунітаристи роблять маневр щоб повернутися від них на рівень, на якому можна дійти до спільного знаменника. Але хіба це не та ж відмова, яку пропонують ліберали? Особисто я не бачу суттєвої різниці.

Аргумент про необхідність діалогу для визначення справедливого шляху врегулювання складних ситуацій. Ліберальна ідея Роулза пропонує умовний набір правил, слідуючи яким ми зможемо побудувати справедливе суспільство. Два виведені ним принципи, «пелена незнання» та максимальний пріоритет індивідуальних свобод формують умовне решето, через яке просіюють справедливі явища та події. Це «решето» — це щось стабільне і фіксоване, щось, що створюють з візією на стабільність у майбутньому. Тобто, ліберальна ідея Роулза (як і утилітаризм Бентама/Міля) працює як стійкий набір правил, як «закон побудови справедливого суспільства». Натомість, в комунітаризмі мова йде не про правила, а більше про принципи такого суспільства. Комунітаризм — це не про закон, який працюватиме «на віки», це про гнучку систему, яка зможе підлаштуватись під усі мінливості людської природи та еволюцію цінностей. І в основі цього «підлаштування» знаходиться діалог.

Але чи справді все так добре і зрозуміло з комунітаристичним діалогом? Якщо точніше сформулювати моє запитання, то звучатиме воно ось так: «наскільки практичним є комунітаристичний діалог про цінності?» Ми можемо вести дискусії з різних мотивів: починаючи від неспішної розмови задля розваги і завершуючи палкими політичними суперечками. В залежності від мотиву дискусії змінюється її характер. Якщо мотив — непогано провести час з вином і друзями, то навіть в найскладнішому протистоянні можна знайти консенсус, так як усі готові поступитись, розуміючи, що кінцева ціль — просто розважитись. Натомість, коли мова йде про складне політичне питання, то тут вже доведеться слідувати чітким правилам ведення дискусії. В іншому випадку сама дискусія ризикує перетворитись в щось дуже далеке від пошуку істини. А тепер уявіть, що ми повинні дискутувати щодо принципово важливих і непорівнюваних між собою цінностей. І це не дискусія в парламенті, де доволі просто сформувати перелік правил ведення дискусії і слідувати ним. Це щось з поля публічності, тривалості в часі. Наскільки практичною є така форма комунікації? І це тільки перша заувага. Друга заувага більш конкретніша: у дискурсі щодо важливих для нас питань громадяни прагнуть не віднайти умовну істину, а захистити власну позицію. Не зважаючи на сферу, в якій відбувається дебатування, її учасники схильні сприймати дійство як спорт, де є дві чи більше команд, які уособлюють їхні позиції і за перемогу яких потрібно боротись. В цьому випадку ціль істини відходить на задній план, а на передньому залишається саме перемога. Чому ми вважаємо, що діалог про цінності не перетвориться у щось подібне (або вже не перетворився)? Якщо ж ми підлаштуємо умови таким чином, що в подібному діалозі зможуть брати участь тільки ті, хто розуміє ціль та призначення діалогу, то чи не постраждає в цьому випадку саме комунітарність?

Чи є людина політичною істотою? Врешті, я підходжу до завершення критики комунітарної ідеї. Наприкінці мене цікавить її стрижень — комунітарність. Аристотель, характеризуючи образ людини, акцентував увагу на тому, що людина — це політична істота. Тобто, ми не можемо стати і бути людьми поза соціумом. Ліберали і лібертаріанці нічого не говорять про стосунок між індивідом та соціумом в момент його народження та людського дозрівання, але вони не заперечують, що одиночний індивід може прожити довге та щасливе життя без цього соціуму. Комунітаристи в цьому питанні дотримують іншої позиції. Вони певні, що саме соціум відіграє ключову роль у становленні індивіда як людини. Що ж до подальшого періоду життя — то чіткої позиції в комунітарній ідеї нема, але зі своїм принципом діалогу про цінності вони все таки ближчі до ідеї Аристотеля (не може бути діалогу в широкому визначенні цього слова поза соціумом).

Навіщо нам потрібен соціум довкола нас? Передусім, соціум допомагає нам вижити. Нам не потрібно перейматись всіма можливими проблемами. Розподіл обов’язків призвів до того, що кожен з нас може займатись чимось одним професійно і, в результаті, ми створюємо якусь стабільність і якийсь порядок у нашому житті. Досягти такої стабільності та такого порядку самостійно було б доволі проблематично. А тепер уявіть, що з часом прогрес дійде до такого рівня, що всі основі потреби будуть забезпечувати автоматизовані системи. Додайте до цього дешеві та компактні джерела електроенергії, сировини для їжі (якщо взагалі процес вживання їжі не зміниться на щось радикально інше), універсальні ліки та вакцини. В результаті ми, теоретично, досягнемо небаченого рівня автономності. Сьогодні ми можемо бути в одній частині галактики, а завтра — в іншій. Для чого нам в цій ситуації будуть потрібні інші люди? Чи не втратимо ми інтерес один до одного і чи не втратить актуальність наша політична природа? Звісно, можна сказати, що від попередньої «людини» залишиться не багато і що уявна автономна істота буде чимось іншим. Але у своїх коренях вона все одно походитиме від людини. Можливо, наша політична природа не є чимось уставленим, а просто характеризує вимоги нашого поточного етапу розвитку?

Схоже запитання є і до комунітаризму. Можливо, комунітаризм тільки здається актуальним з тієї причини, що пропонує красиву але недієву концепцію спільного блага. Ми живемо в епоху, коли можемо охопити і осмислити максимальну кількість культур на Земній кулі. За допомогою інтернету та ЗМІ ми можемо спостерігати за розвитком найскладніших культурних протистоянь. І нам в голові не вкладається: яким раціональним чином розв’язати усі ці кардинальні суперечки. Але такі суперечки були, є і будуть не залежно від того чи прагнули учасники цих суперечок до їх розв’язання шляхом дискурсу, а чи ніколи і не чули про такий спосіб. І якщо ми приймемо концепцію комунітаризму — то це тільки повісить ширму умовного спокою та стабільності, за якою сховає усі суперечності, але, по суті, не вирішить їх.

Висновки

В цьому невеликому есе я спробував описати сучасну політичну теорію комунітаризму, ще відому як теорія спільного блага. Я пояснив зв’язок комунітарних ідей з ідеями німецького соціолога Фердинанда Тенніса, описав антиліберальний характер комунітарного зародження. Я коротко пройшовся по чотирьох ключових, на мою думку, ідеях, які складають загальну концепцію комунітарності та спробував поглянути на них з критичного ракурсу.

Зокрема, я розглянув ідею неможливості ізоляції індивіда від його власних переконань та цінностей при розгляді питань, які стосуються справедливості і зауважив, що, якщо щось, на нашу думку, є неможливим, — то це ще не означає, що ми повинні відмовитись від слідування цьому. Особливо, якщо це слідування виробляє певні позитивні звички.

Я описав ідею соціуму, який безпосередньо впливає на нас протягом нашого життя і формує базовий набір наших цінностей. Водночас, я зауважив, що за фразою «соціум передає нам цінності» насправді стоять конкретні індивіди, які виконують цю функцію. І, не зважаючи на те, що ці індивіди є представниками цього соціуму, фраза «соціум передає нам цінності» є рівноцінною фразі «окремі індивіди передають нам цінності».

Опісля я розглянув ідею неможливості порівняння між собою наших базових цінностей і звернув увагу на те, що пропозиція комунітаристів про певний крок «назад» при патових ситуаціях порівняння не особливо відрізняється від пропозиції лібералів забути про цінності і вести дискусії про справедливість виключно з раціональної позиції.

Врешті, я описав ідею комунітарного діалогу, як ключового інструменту на шляху до порозуміння та напрацювання справедливої позиції. Проте, я підкреслив, що з практичної точки зору сам діалог (що б не ховалось за цим словом) щодо базових цінностей може виявитись абсолютно непрактичним і складним в реалізації, зокрема через нашу хибу вбачати у будь-якій суперечці принципове протистояння.

Наприкінці есе я навів кілька міркувань щодо ключової в цій темі властивості людини — нашої політичної природи. Я спробував показати, що в дуалізмі лібералізм/комунітаризм можна прослідкувати дуалізм людини як соціальної або ж автономної істоти. Не зважаючи на те, що сьогодні ми не можемо на 100% бути певними в схильності до першої чи другої позиції в цьому протистоянні, ми можемо припустити, що в умовах подальшого розвитку технологій люди таки досягнуть такого рівня розвитку, коли втратять інтерес один до одного, і автономність знайде своє реальне втілення. В такому випадку жорстка конструкція ліберальних правил може виявитись успішнішою, аніж гнучкість комунітарних принципів. Проте, варто погодитись, що сьогодні, в умовах численних культурних та ідеологічних конфліктів, саме комунітаризм має найбільше шансів стати рятівною паличкою на нашому поточному щаблі еволюції.

Photo by Rita Vicari on Unsplash

comments powered by Disqus