Про те, що робить нас людьми

Про те, що робить нас людьми

Роздуми на тему народження людини, розвитку людського в собі та потрібні для цього практики

Людина народжується двічі. Перший раз людина народжується як особа: фізичний об’єкт, який потребує їжі, сну, тепла і турботи. Але він ще далеко не є тим, що ми і наші попередники вклали в поняття «людини». Умовний «мауглі», вихований вовками, у перші дні після повернення до лона цивілізації ззовні нічим не відрізняється від інших людей. Кілька гігієнічних процедур і ось він постає у тій самій формі, як і усі інші: дві ноги, дві руки, ніс, очі. За кілька днів життя в соціумі ві навіть перестане їсти з підлоги. Але чи є він людиною в безпосередньому значенні цього слова? Або ж навіть так: чого саме йому бракує, щоб бути нею?

Людина народжується двічі. Другий раз людина народжується як особистість. Але це не є тим процесом, який у безпосередньо асоціюємо з народженням. Це не мить, коли організм робить перший подих і це далеко не факт, який має статус такого, що відбувся. Друге народження розпочинається одразу з моменту, коли організм починає сприймати інформацію і, відповідно, навчатись.

Ми усі вчимось протягом усього життєвого шляху. Принаймні, хочеться вірити що вчимось і ще більше хочеться вірити що саме «усі» вчимось. Це друге наше народження, перманентний процес, швидше нагадує вектор сили, спрямований до умовного блага чи благ, які є такими для нас. Якщо вектор скерований в напрямку людяності, гуманності, загальнолюдських цінностей, - людина росте як безпосередня особистість в найкращому значення цього слова.

Наше навчання — це постійний процес. Ми все життя граємо у гру. Завдання гри дуже просте — тримати наш вектор розвитку особистості у потрібному напрямку і постійно додавати чи підсилювати його (підтримувати інтенсивність спрямування). Коли хтось зменшить інтенсивність, дасть слабину, — рано чи пізно програє. Хто взагалі перестає спрямовувати власні зусилля в потрібному напрямку — програє одразу. Ціна програшу — наш статус людини. Те, що робить нас людьми, вимагає постійних зусиль, постійного тиску в потрібну сторону, вимагає безпосередньої роботи над собою.

Є такі, хто народився тільки один раз. Вони щасливі. Відсутність тягаря людського, істинного людського, забирає значний обсяг обов’язків перед соціумом і, щонайголовніше, перед собою самим. Щасливим бути просто. Достатньо залишатись «невеличкою людиною», ні за що не відповідати, нічого не залишати після себе і нічим не перейматись. Життя просте, якщо плисти за течією.

З іншої сторони,складно жити, коли потрібно постійно витрачати час та зусилля на підтримку людського у собі. Складні тексти для читання, якісні дискусії, намагання зрозуміти інших та навіть прийняти їхні пропозиції, постійна робота над собою і власними звичками, вивчення іноземних мов, - ці та інші активності, спрямовані на підтримку власного внутрішнього вектору, забирають аж надто багато часу. Саме того часу, який можна витратити на безцільні подорожі, читання простих художніх книг, перегляд серіалів, комп’ютерні забавки, безцільні розмови, перегляд новин. Список можна продовжити. Вся перелічена активність не дає практично нічого для розвитку людини і, натомість, виглядає надто спокусливо для власного самозаспокоєння та відпочинку. Але це шлях «в нікуди». Шлях «кудись» - це важкий шлях. Шлях «до людини» - ще важчий. У нас завжди є вибір.

Так чому ж я повинен обрати складний шлях до ефемерної умовної людини у собі? Тому що це безпосередньо найпростіший метод зберегти сьогодні все те, що ми вже спорудили на планеті. Надто багато часу пройшло з останньої великої війни. Нові покоління вже не пам’ятають масових руйнацій, біженців та голоду. Всі ці речі залишились виключно на сторінках посібників з історії. Ідеї загальнолюдських цінностей загубились на фоні пошуку чогось більш радикального, чогось, що дає самовираження, самоідентифікацію. І заради цього самовираження ми інколи готові йти на безпрецедентні антигуманні кроки. Ми ділимо території, переписуємо кордони і над картою світу знову нависла тінь початку XX ст.: часу, коли майбутнє виглядало таким перспективним і безхмарним.

Сьогодні ще можна багато чого змінити. І найменша зміна починається в кожному з нас, з нашого другого народження. Людина всередині кожного потребує нових зусиль, нового поштовху. Це складний шлях. Але це шлях у майбутнє, в якому людина ще має шанс зостатись.

Photo by Mathias Jensen on Unsplash

comments powered by Disqus