Про субєктивність смерті

Про субєктивність смерті

Роздуми про смерть, як феномен і його суб’єктивну складову.

Колись у мене була фобія: я боявся смерті. Можливо, слово «боявся» тут не дуже пасує і краще було б вжити «остерігався», але ця публікація не про слова та поняття, а про смерть, як феномен і його суб’єктивну складову.

Уявіть, що умовний головний герой гуляє вулицею повз центральну площу умовного міста. Навколо повно людей: хтось читає на лавці книгу, а хтось поспішає на роботу. Процеси, які він чи вона спостерігають, з високою ймовірністю, триватимуть ще багато років. Зміняться люди, зміняться убори, автомобілі, але суть залишиться: хтось відпочиватиме, хтось поспішатиме на роботу і, загалом, вся ця локальна аура продовжить своє локальне існування.

А що трапиться коли життя головного героя раптово чи очікувано закінчиться? З нашої, як спостерігача, точки зору порядок речей особливо не зміниться: люди все так же ж йтимуть на роботу і все так же ж відпочиватимуть. А ось з точки зору головного героя все дуже кардинально зміниться: світ житиме далі, але вже без нього. І жодним чином вплинути на цю ситуацію він не зможе.

Погодьтесь, це доволі печальний кінець. Особливо, коли головний герой, стоячи перед метушливою та захопленою власними клопотами площею, на секунду подумає про такий стан речей. Гіркоти цій картині може додати знання про очікувану кончину через якусь хворобу чи інший фактор: люди поспішатимуть на роботу, сміятимуться у тіні дерев вздовж площі, а головного героя більше не буде.

Чи справді ця ситуація є настільки безнадійною? Об’єктивно, все ж залежить від сприйняття ситуації і, можливо, навіть в смерті хтось знайде позитивний сенс («…смерть це тільки початок…»). То чим є смерть насправді для головного героя?

Щоб відповісти на це запитання давайте спершу подумаємо про кольори, а точніше про один колір — білий. Чесно, я вибрав білий колір тільки тому, що в мене в налаштуваннях ресурсу, на якому вперше опублікована ця замітка, обрана «світла» тема, а тлом «світлої» теми є білий колір. Отож, давайте подумаємо про білий колір. Очевидно, що всі знають як виглядає білий колір, чим він є і як його можна відтворити (чи майже всі). А, проте, білий колір (як і будь-який інший колір) залишається суб’єктивним параметром, так як окремі індивіди сприймають його виключно через власні інструменти. І ніхто більше крім них не може подивитись на білий колір і світ в цілому через ці «інструменти».

Зрозуміло, ми можемо виміряти колірну температуру і вона, очікувано, буде однаковою щодо білого кольору для усіх спостерігачів. Також ви можемо скористатись якимось іншим приладом для ідентифікації білого кольору і, зрозуміло, показники цього приладу також будуть однакові для усіх. Проте, це жодним чином не впливає на той факт, що індивідуально білий колір ми сприймаємо кожен по своєму. І те як ви бачите цей колір не означає, що так само його бачать інші.

Цей приклад можна перенести на будь-який параметр, який ми сприймаємо через власні органи і опрацьовуємо власним мозком: запах, відчуття, температура. Врешті, весь світ довкола нас є умовним «нашим індивідуальним світом», який ніхто інший в такій формі не має можливості пізнати. Зовнішні інструменти тільки приносять порядок у цей світ, але чуттєво він залишається наш, індивідуальний. Значення «20 градусів тепла» усі сприймають однаково, але кожен відчуває по своєму.

Таким чином протягом всього життєвого циклу індивід живе у власному сконструйованому суб’єктивним сприйняттям світі і нікому більше він цей світ показати не зможе. Жодні слова, картини чи літери на папері не зможуть передати те, що бачить чи відчуває індивід. Всі ці образи є лишень «відголоском» реальності, його суб’єктивної реальності.

І смерть теж є суб’єктивною. Тому що зі смертю індивіда «помирає» його світ. Просто зникає. Все, що було накопичене в мозку людини за декілька хвилин перестає існувати разом з реальністю, в якій ця людина прожила свої роки. Тобто, разом зі смертю умовного головного героя увесь його Всесвіт теж помирає і не має більше ніякого продовження. Всі ці інші люди які поспішатимуть на роботу чи відпочиватимуть на лавках можуть залишитись тільки в інших світах інших людей, але в його світі вони теж зникнуть. І, щонайголовніше, головному герою нема ніякого діла до всіх тих інших світів, у яких залишаться згадані люди, так як жодним чином ні при житті ні після смерті він не зможе потрапити у ці світі.

Але зачекайте, а що, якщо наш головний герой напише книгу? Вона ж залишиться після нього і всі про нього пам’ятатимуть через цю книгу?

І так, і не зовсім. Книга, знову ж таки, залишиться не в його світі, а у тих інших світах, до яких він не має доступу. І нема ніяких гарантій, що через кілька днів про цю книгу просто забудуть у всіх інших умовних світах.

Таким чином смерть — це виключно суб’єктивне явище, в якому, поміж безпосередньо біологічної смерті, має місце «смерть» умовного світу, в якому провів свої кращі роки наш головний герой. І нема жодного змісту перейматись «життям, що триватиме опісля», так як для головного героя Всесвіт зникне разом з ним і жодного життя в ньому більше не буде. Принаймні у цій реальності.

comments powered by Disqus